Психологічна тема: Зі своїми батьками  я майже не спілкуюся... 

У нашій родині (мама, тато, сестра і я) не було якихось теплих сімейних традицій, які зазвичай єднають близьких людей. В інших сім’ях, наприклад, усі збиралися разом на свята. Ми ж ніколи нікого не запрошували. Мама казала, що родичі живуть далеко. Насправді вона просто не любила приймати гостей, накривати стіл, мити посуд. У нас не було сімейного рецепта страви, яку я могла б пам’ятати як улюблену чи як особливу. На кожне свято готувалася така сама їжа, що й на будь-який інший день.

Ми майже ніколи не збиралися за столом усі разом. Вечеряв кожен сам, коли повертався додому: діставав те, що було в холодильнику, і не чекав, коли підтягнеться вся родина з пізніх змін чи додаткових занять.

Увечері, якщо батьки не сварилися, тато сидів перед телевізором, мама з книгою, а ми з сестрою робили уроки та шипіли одна на одну. Ми жили наче кожен сам по собі, випадкові люди під одним дахом… Коли я згадую своє дитинство, я пам’ятаю його саме таким.

Те, що в мене ненормальна сім’я, я зрозуміла вже дорослою, коли познайомилася із сім’єю чоловіка. Це була повна протилежність моїй родині! Вони буквально були зіткані з традицій.

Традиції розпочиналися з порога. Будь-кого, хто входив у дім, перш за все запитували: «Чай чи кава?». Будь-кого! Хоч листоношу, що зайшов віддати лист. Якщо приходили родичі або друзі, сторона, що зустрічала, вже знала, скільки кому ложечок кави і цукру класти. Поки ти роздягався в коридорі, на кухні вже весело кипів чайник і дзвеніла ложечка, втішена твоїм приходом. Не встигав увійти на кухню – тобі дбайливо підсували стілець, і ти розумів: тобі раді.

Це відчуття – що тобі завжди раді – було дивним і новим для мене… Я збагнула, що хочу залишитися в цій сім’ї назавжди... Тоді з’явилися традиції, пов’язані тільки зі мною: для мене завше були припасені ті ласощі, які я любила. «Лілечко, а ось і ТВОЄ варення – абрикосове з кісточками», – говорила мама мого чоловіка, подаючи мені чай у МОЄМУ горнятку і приносячи мені МОЇ капці.

Це відчуття – що тобі завжди раді – було дивним і новим для мене… Я збагнула, що хочу залишитися в цій сім’ї назавжди...

Щосуботи вся численна рідня збиралася у батьків чоловіка на «банний день». Дівчата затівали прибирання, але якось задерикувато, з охотою. Чоловіки рубали дрова, носили воду, перевіряли замаринований звечора шашлик... А потім усі, чисті й усміхнені, сідали за стіл, на якому чекали оселедець, цибулька, картопля з маслом і кропом, шашличок, дітям – лимонад, дорослим – щось веселіше… Суботи в сім’ї чоловіка перетворювалися на таїнство затишку, тепла і любові до кожного. Час пролітав швидко і водночас залишався в’язким, розтягався так, що можна було запам’ятати кожну хвилину, сміх і погляд важливих тобі людей…

Ну а Новий рік... Напевно, за концентрацією відчуття спорідненості це було як десять «банних днів» одразу. Обов’язково ялинка – як же без неї? Обов’язково всією сім’єю цілий місяць до цього клеїли гірлянди, кидали у стелю дощиком, вирізали сніжинки для вікон, готували іграшки на ялинку та подарунки всім родичам. Подарунки робили своїми руками – шалики, шкарпетки, рукавички, фартушки… Сестри чоловіка весь грудень пурхали по хаті, як феї, та прикрашали дім, як хотіли. Мама не перешкоджала, взагалі не забороняла їм розмальовувати, наприклад, дзеркала зубною пастою, завішувати саморобними гірляндами отвори дверей, прикрашати ялинку жахливими з погляду дизайну речами.

А по ялинку як їздили! Це також була традиція. Купували ту ялинку, яку схвалювала наймолодша донька. Вона ж давала ялинці ім’я. Так одного разу приїхала дуже кособока Лаура просто тому, що її стало шкода залишати, таку страшну, «яку точно вже ніхто не полюбить, крім нас».

…

Я довго намагалася зрозуміти, в чому ж секрет такого затишку й тепла, яким була сповнена по вінця родина чоловіка. Секрет, якого не було у моїй родині. І через рік після весілля, здається, зрозуміла: у їхній традиції збиратися разом і радіти одне одному. А приводів для цього завжди було багато. Завдяки цьому вони мали такий великий багаж спогадів, яких вистачило на багато років уперед, коли діти почали розлітатися все далі від рідного гнізда. Але незмінно на дні народження батьків та Новий рік нас мов магнітом тягнуло до отчого дому. Навіть якщо ми не могли приїхати, ми були там серцями.

Моїх батьків теж кликали на сімейні зустрічі до свекрухи, але вони не могли там довго бути – щоразу поспішали під будь-яким приводом повернутися до своєї звичної «холодної» оселі. Якось вони зжилися зі своїм відокремленим способом життя без свят та сердечних розмов, їм було так комфортно. Але саме через цю їхню холодність ми з сестрою виросли без особливих спогадів, без прихильності одна до одної, тому що емоційна близькість народжується саме в таких моментах – коли ти ділиш із людиною не лише дах та холодильник, а й душу.
Не скажу, що мені вийшло так само добре, як у моєї свекрухи, створити безумовно теплий дім. Іноді й у ньому дмуть холодні протяги. За сплеском радості, нестримного оптимізму та бажання влаштувати рідним свято у мене настають періоди апатії та бажання сховатися від усього світу.

І все ж таки головну традицію затишного будинку – якнайчастіше збиратися разом і бути уважним одне до одного – я намагаюся підтримувати в міру своїх сил. Чекати на всіх домочадців з теплою вечерею й іноді – з маленькими сюрпризами, зустрічати та обіймати їх біля порога, проводжати, помахавши у вікно, цілувати на ніч, читати вголос, ділитися таємницями під ковдрою…

Мені здається, саме в цьому – секрет затишного дому, в який завжди приємно повертатися. У маленьких ритуалах, які демонструють любов і прийняття.

Лілія РОМАНОВА.

Читайте також: «Чи прагнуть діти зумисне нервувати батьків: колонка мами»