«А вночі від дідової хати залишилася тільки яма, на краю якої розсипалися жовті грушки»

– Всьо, діду, ми більше не приїдемо. Не хочеш – так сиди тут. Ото прилетить тобі в хату – і не замітиш, як хати нема, і так уже пів даху знесло. А ще лучше – і тебе уб’є. Ну ти точно суїцидник, діду... Приїдемо завтра – будеш тут валяться!

– Прикопаєте, синочки... – шепоче дід, складаючи жовті грушки у хустку на лавці під деревом, зав’язує і кладе на заднє сидіння «Тойоти».

Синочки спересердя гримають простріленими дверцятами. Як вони вже не вмовляли того діда! Уп’яте приїхали за тиждень.

Села нема. Дідова хата в низині, ще стіни стоять. І груша. Але ж недовго стоятимуть! Як звільнили село, так русня щодня шліфує артою. А дід уперся – і ніяк не здається.

Машина зникає за посадкою, а дід усе дивиться їй услід. Їздять, їздять... Та добре, що їздять – пайків привезуть, печива. Слово скажуть. Грушок візьмуть. Бач, як вродила!

Синочки... А то, що забрати хочуть його... Нікуди не поїде Іванович. Чого ото їхати? У нього тут діла. 

Іванович іде до грушки. Там неподалік від неї два горбочки. 

Під одним горбочком лежить Катерина. Ще з березня лежить. Бо якось нагнівалася вона на нього, розсердилася: «Знов напився, іроде!» А він навіть замахнувся на неї, але не вдарив, ні, він не бив її. Словами, бувало. Але вона вибігла з хати, а тут як почалося... Він упав на підлогу й тримався за ту підлогу, здавалося, сто років. А тоді, як усе затихло, виповз надвір – а Катерина там. Лежить його Катруся. А біля неї Пірат: лапою накрив її руку і лиже. А рука ж тепла ще...

Ото він тоді упав біля неї, хотів плакати, але тільки кричав: «Катя! Катя!».

Але Катя мовчала, бо в неї не було чим відповідати. 

Тоді він викопав тут яму під грушкою і поховав її там. 

Після того обстрілу люди, які ще були в селі, всі виїхали. А Іванович лишився з Піратом.

Потім прийшли буряти. Вони казали: «Што, дєд, ждал нас? Маладєєєц!».

Пірат, опустивши голову, скалив зуби, а Іванович плював на землю, йшов додому і сідав на лавку під грушкою.

Бач, позаселялися в сусідські хати, повиносили надвір меблі й хазяйнують. Сусіди корову лишили. «Приглянь, Іванович, ми ж скоро вернемося».

Ага, скоро. Уже он пів року, як вертаються. Навіть коли звільнили село, ніхто не вернувся. Бо нема села, вмерло.

Буряти корову вбили, щоб не ревіла. Дід хотів подоїти її – не впустили. То вона ревіла, ревіла – і вбили, бо заважала.

І Пірата одного дня вбили, бо теж заважав. Заважав їм діда бити. Кинувся в ноги. То вони його застрелили. 

Ми ж недоговорили з тобою, не сказав я тобі, як же мені жаль, що я тебе обіжав, що руку тоді підняв, я ж не хотів, ніколи не хотів, то клята горілка, Катю, вибач мені, Катю, вибач...

Іванович не плакав і за Піратом, але, здається, кричав навіть більше, як над Катериною. Обіймав його, як малу дитину, пригортав, а потім викопав іще одну яму і поховав його біля Катрусі. Катруся любила Пірата. Лежать тепер поряд під грушкою. 

А тоді прийшли свої. «Синочки, – шепотів Іванович, коли вони заїхали в  мертве село, – синочки...» І знов не плакав. «Катруся, – шепотів, – вам би борщу свого зварила...» А свої сміялися й обнімали діда. «Та який борщ, діду, – казали, – ми самі тебе нагодуємо!».

Синочки стояли за посадкою, часто приїжджали до Івановича і казали, що відвезуть до людей, до своїх. 

Але в Івановича діла. Він копає яму біля Катрусі. Копає – і не плаче навіть. Так йому її жаль! А не плаче. Здається, дивиться на нього його Катруся з-під брів із-за грушки і наче промовляє поглядом: «Ех, Семен, що ж ти такий непутьовий у мене...».

Так вона все казала, як він її ображав. А ображав він її часто. І любив же! Але якось так... по-своєму. Не дав їм Бог дітей, то він і не вмів бути добрим до неї, наче гнівався завжди, що вона поряд.

Ніколи слова доброго не сказав, тільки бурчав. А вона дивилася на нього завжди так здивовано, наче вперше бачила, наче зрозуміти не могла, що вона отут із тим насупленим вічно чоловіком робить.

Копає Іванович яму. Горло йому перетискає щось, коли він розказує Катерині: 

– Синочки приїжджали. Кликали їхати звідси. А куди я поїду, як ти тут. Я ж тебе, Катю, люблю. Так люблю, по-своєму, але так, Катю, як ніхто на світі не любить нікого.

Мовчить Катя. Тільки дивиться на нього з-під брів із-за грушки.

– Як я поїду, кажу я їм, у мене тут діла. Катя у мене тут. 

Іванович втирає лоба, сідає у траву біля Каті і продовжує розмову, що так і рветься йому з грудей:

– Ми ж недоговорили з тобою, не сказав я тобі, як же мені жаль, що я тебе обіжав, що руку тоді підняв, я ж не хотів, ніколи не хотів, то клята горілка, Катю, вибач мені, Катю, вибач...

З дерева впала на горбок жовта грушка і розлетілася золотом по уже трохи присохлій траві.

І наче розірвалося горло в діда – заплакав так, як не плакав, мабуть, ніколи в житті, навіть дитиною. Сльози котилися порубаним зморшками обличчям, капали на сіру сорочку, на держак від лопати, на жовту грушку на траві, що виросла над Катею.

Дід упав на цю траву, обнімав цей зелений горбок, наче свою Катю.

І тут почув, що горбок під ним заворушився. Схлипуючи, наче дитина, Іванович сидів і дивився на могилку, посередині якої з’являлося кротовиння.

«Пробачила... – подумав про себе дід. – Пробачила! Прикопають мене синочки тут біля Каті, бо Катя мені пробачила».

І заходився далі копати яму. 

Але не дала йому Катя копати: як налетіли комарі і як взялися його гризти – спасу нема, нема як навіть дивитися!

Іванович не боявся комарів, але це була хмара, яка просто гнала його звідти, хоч як він відмахувався від них. Такі вже жалкі й кусючі були, що дід покинув лопату і майже побіг додому.  

Коли по обіді «Тойота» виїхала з-за посадки, хлопці побачили діда, який сидів на лавці під грушкою зі старою картатою торбою на колінах. Вони під’їхали і вийшли з машини, а Іванович мовчки встав і сів на заднє сидіння. Хлопці так само мовчки сіли на свої місця, розвернулися і поїхали геть із мертвого села. 

Якби в цю мить у машині був комар, його було б чути, як сирену. 

– То як так, Івановичу? – спитав молодший. Старший цикнув на нього, але було вже пізно.

Дід засопів і зі злістю, якої ніколи не чули в його голосі хлопці, відповів:

– Комарі закусали.

Хлопці переглянулися, але нічого не сказали. Дід помовчав, а тоді тихо і якось так лагідно заговорив:

– Прогнала мене Катя. Пробачила і прогнала.

Більше ніхто нічого не питав.

А вночі від дідової хати залишилася тільки яма, на краю якої розсипалися жовті грушки.

Ольга КРИШТОПА.

Останні новини:

• Наші хлопці вдома: Україна повернула з рф 130 полонених.
• На Рівненщині в аварії постраждали 16-річна дівчина та 11-річний хлопчик (Фото).
• А волинські козаки поблизу передової облаштували... грядки із цибулею!.
• Ситуація на фронті на ранок 16 квітня.

Усі новини російсько-української війни – тут.