Багач, який пішов добровольцем на фронт: «100 мільйонів не звільняють від обов’язку захищати країну»

 Військовослужбовець розповів виданню «Гордон» про своє бачення цієї війни і про місце його рідного Харкова у ній.

Про емоції, які мав, коли повертався в Україну

«Я багато плакав, коли їхав. Ну, знаєте, не те що плакав, а прямо душили сльози там... І коли перетинав кордон, коли побачив ці черги із дітьми, жінками... Я пам’ятаю, якісь журналісти зі мною данські перетинали. Теж вони казали: «Ми були в усіх конфліктах. Ми були в Сирії, ми були в Іраку... Це ж – Європа. Як так?». Вони були просто в шоці, коли це все побачили. Це була така картина... Мало хто, до речі, бачив, що відбувалося. От із цих, хто залишився в Україні, мало хто бачив, що було на кордоні. А мені пощастило, бо я рухався у зворотному напрямку. 

Це був такий жах, просто... Там жінки, діти стоять... черги, холод... Я заспокоївся тільки коли у Харків приїхав».

Про Харків, який отримав щеплення свободою

«Я от приїхав, і коли побачив ці черги, цих людей... Мене там друзі зустріли. Там збираються, там... Я бачу черги: стоять люди (щоб записатись у добровольці. – Ред.), бігають, як у Смольному. І я кажу: «Цей народ перемогти неможливо». Я для себе це зрозумів, от чітко усвідомив. Я коли це побачив, думаю: «Усе, будемо стояти».

Не питай мене, коли переможемо. Питай себе, що ти зробив для того, щоб це було якомога швидше. 

Я ще пам’ятаю 2014 рік, скільки було багато «вати» у Харкові. І наскільки важко було з усім цим працювати... Але якщо ви візьмете той десант, який заходив у Харків, – російський – жодного прапорця, жодної гвоздички ніхто їм не виніс, ніхто не вийшов і не підтримав. Хоч, може, вони і сподівалися, і на певну підтримку розраховували. Але жоден харків’янин цього не зробив. І я дуже пишаюся, що місто за вісім років отак змінилося. Бо це щеплення свободою, яке відбулося у нас 2014 року, уже назад не розвернути».

Про рішення остаточно перейти на українську мову

«Я став українськомовним десь пів року тому. І це свідоме моє рішення. Бо вважаю, що це дуже важливо. Це дуже важливо у тому сенсі, що ми повинні відрізнятися від ворога… Хоча я із 2014 року у цій темі, однак був десь прибічником такої точки зору: мовляв, хлопці в окопах розмовляють російською і можуть захищати країну і так далі.

Але якщо відмотати це і дивитися на це більш стратегічно, то якби ми працювали із впровадженням мови з моменту надбання незалежності Україною, то, можливо, нічого б і не відбулося. Я маю на увазі війну. Можливо, нам би й не довелося сидіти у тих траншеях, у яких ми сидимо.

Раніше я переходив на російську, а зараз не переходжу. І люди підлаштовуються, намагаються теж українською.

Запитуєш: «А чому ти не спілкуєшся українською?» – «А мені немає з ким». – «Ну от зі мною 
спілкуйся...». Тож кожен із нас може також у цю справу зробити свій внесок. І це дуже важливо.

Про те, чому на відміну від більшості своїх «колег» по «Форбс» пішов на фронт

«Коли я сюди їхав, я ж не думав, скільки в мене мільйонів доларів... Ну, я є я, така людина. Я ж не знав, чим воно все закінчиться і як воно все буде. Тому вирушив сюди. Я вам скажу більше: а що, 100 мільйонів доларів звільняють від обов’язку захищати країну? От скажіть, мене це звільняє якось?.. У мене четверо дітей, троє неповнолітніх.

Формально маю всі права не робити цього. Ну, може, це було б і правильно. Я не знаю. Такий у мене характер: я не можу просто так спостерігати за цим.

Інша річ – що люди можуть робити. Не обов’язково, що людина повинна сидіти в окопі, наприклад, якщо вона може якісь більш масштабні речі робити всередині тієї ж армії або всередині сил оборони. Я вважаю, що треба приносити певну жертву своїй країні. Якщо ти її любиш, якщо ти хочеш її захищати – то це цінність вищого рівня, і, може, не всі люди це мають. Я вважаю, що коли ми кричимо: «Україна понад усе» – оце і є «Україна понад усе».

Про те, що найбільше запам’яталось

«…Коли ти втрачаєш побратимів. На жаль, таке трапляється часто. Були такі моменти в мене. І вони запам’ятовуються дуже сильно. Просто врізаються в пам’ять. І про кожну нашу втрату в підрозділі, про загиблих я до деталей пам’ятаю: як мені повідомили, що в цей момент відбувалося, де я був, що думав, якими словами це було...

Забути це, мабуть, неможливо. Та я й не хочу це забувати».

Про розмови із російськими полоненими

«Змушувати їх там співати Гімн України немає ніякого сенсу. Бо вони полонені – зроблять усе, що ти скажеш. От я намагався просто для себе зрозуміти, зробити певний зріз, нормально так розслабляв їх і запитував: «Куда шли? Как? Что думали? Что говорили вам? Чем вы руководствовались?». Щоб зрозуміти, як воно там відбувалося у них. І я

зрозумів, що це просто стадо баранів…».

Про те, коли закінчиться війна

«Я вважаю, що відповіді, звісно, немає. Коли у мене таке запитують, я завжди кажу: «Не питай мене, коли переможемо. Питай себе, що ти зробив для того, щоб це було якомога швидше». Але скільки б це не тривало, ми, звісно, переможемо. Це 100%. Бо ми 100% праві.

Але не думаю, що це буде швидко, по-перше. І по-друге, багато хто з нас цього не побачить. Але іншого вибору в нас немає. 

І ми повинні робити те, що робимо. І ті хлопці і дівчата, які склали вже свої голови за свободу нашої країни, зокрема і з нашого підрозділу, – вони на це заслуговують. Хоча б так. Ми повинні довести цю справу до кінця».

Дмитро ГОРДОН, gordonua.com.

Читайте також: «Під час бою, що перевершує будь-який бойовик, солдат Хижак найчастіше вживав слово... «будь ласка».