«Коли душа хотіла плакати, наспівувала: «Українкою я народилася...»

На вулицях Копенгагена раділи до сліз, почувши рідну мову

Свого часу цих трьох вродливиць на чужину покликало кохання. Окрилені ним, вони сміливо долали мовні бар’єри, дивували нащадків грізних вікінгів світлістю та щирістю української душі й зуміли стати успішними леді в своїх професійних сферах. І водночас… не соромилися сліз і обіймів, почувши поміж туристами українську мову й забачивши того, хто нею розмовляв (тоді українці у Данії стрічалися зрідка).

Коли в Україні почалася війна й Данія відкрила свої двері й серце для біженців, героїні цієї публікації одними з перших поспішили до влади комуни Відовре з проханням допомагати землякам. Тепер вони офіційні менторки цієї комуни. Сотні українців, які живуть у Відовре, величають їх своїми вустами, очима, руками. До них ідуть із документами, банківськими й телефонними картками, з ними їдуть до лікарів, шкіл, дитсадків… Їм вірять, довіряють найпотаємніше – й не жалкують про це.

Війна закінчиться, а Віта, Анна й Тетяна завжди з честю дивитимуться в очі своїй Україні, бо й далеко від неї не відцуралися й допомогли їй у найважчий час. Комуна Відовре не пошкодувала віддати для біженців затишний хостел, який мав популярність в іноземних туристів і приносив відоврцям солідний прибуток.

РЕАЛІЇ В КРАЇНІ КАЗКАРЯ АНДЕРСЕНА ДЛЯ ЗАРОБІТЧАНКИ СПОЧАТКУ БУЛИ НЕ КАЗКОВИМИ

Першою у хостелі земляків почала стрічати Віта (в дівоцтві Яровенко) – тендітна, але водночас готова підтримати всіх, хто в чужій країні потребує її допомоги. Бувало, вже й увечері вдома не випускала з рук телефон, відповідаючи на пізні дзвінки поселенців, аж доки поруч не заплакав, не докликавшись мами, п’ятирічний синочок Миколка.

 Його і чоловіка Віта називає своїми крилами. Дівчам вона мріяла побачити світ і в свої 20 літ із невеликого села Подільське, що на Вінничині, сміливо вирушила в Данію. Не могла знати, звісно, що то доля кличе й веде її на побачення, яке зробить її найщасливішою жінкою в світі.

13 років тому в уяві випускниці Уманського аграрного університету заморська країна асоціювалася із всесвітньо відомим казкарем Андерсеном... Але реалії виявилися далеко не казковими.

  Щоб заробити на життя й вивчити мову, працювати спершу довелося в данських сім’ях: прибирання будинків, догляд за дітьми господарів... Та у вихідні ще з кількома українками поверталася в рідну українську казку: вбиралися у вишиванки й робили українські дівчачі вечорниці з борщем, пампухами й народними піснями. На одну з таких закритих вечірок пощастило потрапити Романові і його другові. Повела тоді бровами українка – й світлоокий латвієць закохався в її чарівну вроду.

Минули роки. Роман Буренко став професіоналом у сфері IT і першим поціновувачем виробів своєї талановитої дружини. Від батьків вона успадкувала найкращі людські чесноти, від бабусь Олени й Анюти – хист до рукоділля.

Якось побачила в інтернеті вироби з бісеру – й самотужки навчилася творити ту красу до досконалості. А ще золоті Вітині руки перетворюють натуральне каміння на неповторні намиста, сережки й браслети. Хтось із друзів у ті хвилини Вітиного натхнення аж написав із неї картину! Умілиця вже омріяла виставку прикрас, щоб виручені гроші переслати в Україну дітям, яких посиротила війна.

 

 Наречений прийшов свататися... із перекладачем

 

Анна Компанієць – із тих категоричних леді, які мають силу одним поглядом поставити все і всіх на свої місця. Та в її ліричній душі Україна щемно асоціюється з містечком Борисполем на Київщині, дитинство і юність – із дівчиськом, яке верховодило в шкільних та університетських товариствах. А ще з професійною грою в хокей на траві й мріями бути то механіком, то міліціонеркою, то вихователькою... В одному з дитсадків вона стала улюбленицею своїх вихованців, яка ревно берегла їхні секрети, не боялася замурзатися з малечею у пісочниці, послизнутися на футбольному майданчику чи сісти на пофарбовану лавчину.

 Життя до невпізнанності враз змінила випадкова зустріч. Елегантна вродливиця настільки запала в серце туристові-іноземцю, що він ходив за нею слідом два дні, а на третій віддав їй своє серце і попросив у батьків її руки.

 Тепер Анна пригадує усміхаючись, що наречений, який жив і працював у Данії й знав кілька українських слів, прийшов свататися із перекладачем і просив виїхати в Данію протягом місяця. При цьому запевняв: про поспіх, якого вимагала туристична віза, його обраниця ніколи не пожалкує.

Коли в Україні почалася війна, Ігаб записувався до війська. З певних причин отримав відмову, проте живе із непохитною вірою в Перемогу країни, заради якої готовий був віддати життя, бо вона подарувала йому кохану жінку.

Сказав по-арабському – як зав’язав по-українському. В Данії для Анни спершу все було нове й шикарне, та чомусь до сліз хотілося усюди відшукати Україну. В такі хвилини смуток тамувала словами з пісні: «Кажуть люди я сама – наче квіточка… А я просто українка, україночка»... Вона відкрила власний перукарський салон й реалізувала свій хист до ювелірної справи.

Цьогоріч у серпні в Анни й Ігаба – перлинне весілля. Протягом 30 років у Данії їхніми життєвими діамантами стали – син Газі (майстер спорту з ММА (змішаних бойових мистецтв) й тайського боксу), донька Анастасія (до слова, теж боксерка) й зять Кевін. А ще внучата – чотирирічна Ванесса й трирічна Меліна.

  Коли в Україні почалася війна, Ігаб записувався до війська. Він дуже хоче, щоб діти й онуки теж пишалися волелюбною Батьківщиною дружини. З певних причин отримав відмову, проте живе із непохитною вірою в Перемогу країни, заради якої готовий був віддати життя, бо вона подарувала йому кохану жінку.

 «У нас було відчуття, що знайомі з Рене вже багато років»

Від початку війни Тетяна Йенсен переймається проблемами земляків, які знайшли прихисток у Данії, повсякчас зустрічає їх із привітною усмішкою, яка додає віри в добро. І про свою долю розповідає щиро і любов’ю.

 Ця українка ревно шанує Данію – країну, яка всміхнулася їй більше, ніж будь-яка інша, й дорожить спогадами про рідний Харків. У цьому місті вона, донька-одиначка, в 14 років провела в засвіти батька. Відтоді завжди леліяла в серці мрію про велику сім’ю.

  Раннє заміжжя хоч і не склалося, зате ощасливило її материнством. Задля маленького Кирилка матуся була ладна перевернути гори. Й успішно це робила: навчалася на юриста в Харківському університеті, працювала в суді, перекладачкою з англійської й навіть створила приватний таксопарк. При цьому встигла займатися художньою гімнастикою й шоу-балетом!

Та в Україні настала криза, а кредити потрібно було віддавати, тоді ефектна бізнесвумен наважилася на відважний крок: влаштувалася фотографом на американський корабель без… знання фотосправи. Було нелегко, та врешті дворічний контракт таки закінчився її черговою професійною перемогою.

 Не повірила б тоді нікому, хто б навіщував їй життя у Копенгагені, та одного разу, займаючись онлайн улюбленою юриспруденцією, познайомилася з  жителем цієї столиці. У ділове спілкування якось непомітно вписувалося все більше й більше ніжних слів, і через рік Тетяна прийняла запрошення Рене приїхати в Данію. Зізнається, що на першій зустрічі і в неї, і в майбутнього чоловіка було таке відчуття, ніби вони знали одне одного багато літ, а от Данія з її примхливою погодою ще довго здавалася жінці похмурою й холодною.

 За два роки вона вільно заговорила данською, вивчила тутешні звичаї й традиції, зустріла друзів й посадила біля свого нового дому 40 кущів улюблених троянд. Рене тим часом пристрастився до червоного борщу та іншої української смакоти й хліба духовного, яким називає гурт «Океан Ельзи».

Тепер у Тетяни, як вона й мріяла, є велика сім’я. Вже багато років у Шотландії живе й працює комп’ютерним інженером син Кирило. У них із дружиною Вікторією підростають чудові синочки – чотирирічний Макс і півторарічний Нік.

…Віта, Анна й Тетяна через «Цікаву газету на вихідні» адресують найтепліші вітання матінці Україні й обіцяють і надалі підтримувати її у боротьбі проти агресора. 

Леся ВЛАШИНЕЦЬ.