Росіяни вбили її дітей, чоловіка і батьків...

Розстріляли – і залишили «гнити публічно», щоб інші боялися

Олеся народилася у Ростовській області. Тато – полковник, мама – майор, пройшли війну в Афганістані. Після розпаду СРСР сім’я переїхала в Луганськ. Тоді Олеся ще не знала, що змінювати місце проживання їй доведеться не один раз. Спочатку вона переїхала до Італії, де вчилась на хірурга і згодом почала працювати за фахом. Батьки ж лишались у Луганську до вторгнення росіян у 2014 році.

Якось її батькові, колишньому полковнику, відверто «натякнули»: переходите на бік «лнр» або пошкодуєте. На що чоловік відповів: народився українцем, ним і помру. Через декілька днів до сім’ї прийшов близький родич і попередив, щоб збирали речі та переїжджали. «Тебе йдуть заарештовувати. А якщо заарештують, то уб’ють», – після цих слів батьки Олесі переїхали в Маріуполь. Там і жили, поки війна не наздогнала їх уже у 2022 році.

Батьки Олесі тоді допомагали евакуйовувати цивільних. А коли росіяни захопили місто, знайшлися місцеві «добровольці», які здали Ірину та Володимира. Їх розстріляли.

Місто атакували вогневими ударами в перший же день повномасштабного вторгнення. Батьки Олесі тоді допомагали евакуйовувати цивільних. А коли росіяни захопили місто, знайшлися місцеві «добровольці», які здали Ірину та Володимира. Їх розстріляли.

Сусіди намагалися забрати тіла, але не вдалося. Їх залишили «гнити публічно» – як попередження для інших, що може статись, якщо будуть допомагати українській стороні. Тіла батьків Олесі пролежали на вулиці майже три місяці. Потім окупанти викопали котлован, скинули туди тіла всіх убитих людей і збудували на тому місці будинок.

«День народження і смерті»

Олеся у той час була в Італії. На момент повномасштабного вторгнення жінка вже мала власну сім’ю: чоловіка та двох дітей, Соню та Гаврила. Дівчинці – 4 з половиною роки, ніжна, маленька, Олеся її називала «маминою кицею». А хлопчику – 11, він захоплювався програмуванням та кікбоксингом.  Дуже любив тварин: у нього були кішка, собака, хом’яки, папуги й навіть черепаха.

В січні Олеся з чоловіком Сашком вирішили відправити малих до його батьків під Київ, бо на той період в Італії був спалах коронавірусу. Батьки хотіли убезпечити дітей від зарази, але вони не знали, що Україну чекає щось гірше пандемії.

...Новини кричали, що росія вторглася в Україну. Мозок не встигав за реальністю, Олеся не могла повірити. Відразу подзвонила до рідних, але всі лінії були перевантажені. Додзвонитись до батьків вдалось тільки ввечері.

Чоловік своєю чергою зібрав речі, забив автомобіль медикаментами та спорядженням і вирушав у Київ на службу. Сашко за фахом був військовим хірургом, тому знав, що там буде більш потрібний, ніж в Італії.

А Олеся залишалась на телефоні. Батьки чоловіка, з якими перебували діти, до останнього вірили, що Київ не візьмуть, тому й не виїжджали. Але в містечку, де вони жили, залишатись було вже небезпечно. Тому з 14-го на 15 березня було прийнято рішення евакуйовуватись. «Ми виїжджаємо автобусом. Поїдемо до тебе в Італію», – почула Олеся в слухавці. І ніби почало відлягати, що діти нарешті будуть у безпеці.

На евакуаційний автобус сіли батьки чоловіка, діти Олесі, а також її невістка з двома племінниками. Вони вже були в дорозі, коли поруч почали падати ворожі снаряди. 

Один із них і потрапив у цей автобус. Жінка дізналась про це через декілька годин. Як і про те, що дітей більше немає. Сина ще пробували врятувати. Його викинуло вибуховою хвилею, але хлопчик отримав 92% опіків тіла. Гаврило помер наступного дня у лікарні, це сталося на його день народження.

Сина вдалося поховати, але маленьку Соню, свекруху, невістку і двох племінників – ні. Вони всі залишились в одній «братській могилі».

– Що трапилось? – кричав чоловік у трубку Олесі, коли та йому подзвонила і почала плакати.

Після почутого він замовк. Просто слухав, а потім став себе звинувачувати. Сказав, що хоче побути один. Після цього не виходив на зв’язок близько місяця. А жінка тим часом відчувала в грудях глибоку рану, яка збільшувалася з кожним днем. Їй не хотілось жити, не хотілось бути. Сенс життя зник, єдине, що допомагало – це підтримка друзів.

«Він повернувся, але ненадовго»

Сашко тим часом закрився від цього світу. Він уникав близьких, не хотів ні з ким ділитись своїм горем. Усе частіше вживав алкоголь. З Олесею говорити не хотів, відчував провину. За те, що сам не забрав малих, за те, що, як він думав, саме він допустив це горе. «Просто це я винен», – якось сказав він у розмові з дружиною, а потім зник.

Вона йому дзвонила, писала, але Сашко уникав спілкування. Чоловік закрився від усіх і подався на фронт, ближче до «нуля». Він потрапив на Бахмутський напрямок. Вивозив поранених, надавав їм медичну допомогу. Лише через місяць зателефонував Олесі. «Вибач, вибач. Більше не пропадатиму. Просто я не міг… Не знав як…» – говорив він дружині, а вона розуміла і раділа, що нарешті чоловік вийшов на зв’язок.

 Через пів року після смерті дітей, 5 вересня, під час евакуації поранених із Бахмута автомобіль Сашка потрапив під обстріл – влучила протитанкова керована ракета...

Після цього вони вже частіше зідзвонювались. Хоча б раз на тиждень, але спілкувалися. Сашко потроху знову ставав тим, яким його знала дружина до цієї війни. Та теми дітей вони не торкалися, бо він не хотів про це говорити. Відчуття провини не зникало.

З цим почуттям він і пішов із життя. Через пів року після смерті дітей, 5 вересня, під час евакуації поранених із Бахмута автомобіль Сашка потрапив під обстріл – влучила протитанкова керована ракета...

«Я знайшла сенс життя, хоча ще не маю сміливості дивитись на фото»

Олеся залишилась одна. Вона в Італії, всі близькі – в Україні, але їх більше немає. Жінка працювала з психологом, пробувала собі знайти місце в тій країні, та все ж вирішила повернутись в Україну та піти служити.
– Я тут важливіша. Можу допомогти, врятувати чиєсь життя. І чиїсь діти будуть усміхатися. Можливо, це егоїстично. Бо це свого роду спроба врятувати саму себе, знайти мету життя, але я відчуваю, що маю бути там, – говорила вона друзям.

Олеся покинула роботу в італійській лікарні і вдягнула військову форму в Україні. Зараз проходить навчання. Її взяли в одну з гірсько-штурмових бригад бойовим медиком. Друзі – військові стали новою сім’єю, яка підтримує і допомагає робити важливі справи. Олеся продовжує повторювати, що цей досвід зробив її сильнішою, хоча сказати, що вже пройшла його, жінка не може.

За цей час так і не набралася сміливості подивитись на фото сім’ї. Але продовжує вірити, що прийняла правильне рішення, повернувшись в Україну та ставши в лави ЗСУ.

Анастасія РОКИТНА, rbc.ua.