Матвій Оверчук загинув за місяць до свого 27-річчя.
«Мамо, брат врятував мене від смерті. Піди на його могилу, подякуй...» – доброволець з Волині
Ці слова Людмила Оверчук із Мирославки Рожищенської громади нещодавно почула від наймолодшого сина, який дивом вцілів під час ворожого ракетного обстрілу на передовій. 23-річний Андрій пішов на фронт добровольцем, коли війна забрала рідного брата. Жінка благала його залишитися, але марно. Хлопець пояснив: «Йду виганяти ворогів замість Матвія...»
– У мене троє синів. Виховувала їх сама, вчила стояти один за одного горою. Всі переїхали жити у столицю. Коли почалася повномасштабна війна, разом хотіли йти на фронт, але менших спочатку не взяли. Матвій закінчив водний університет, рік служив в армії, тож його відправили на навчання в Яворів, а потім на передову. Вже через місяць його не стало, – ледь стримуючи сльози, пригадує пані Людмила.
Про загибель сина жінка дізналася 24 червня, за два дні після трагедії. До її хати приїхали працівники військкомату й повідомили: «26-річний воїн Матвій Оверчук героїчно загинув у Лисичанську Донецької області, зробивши свій перший постріл із ПЗРК, яким збив ворожий винищувач...»
Згодом командир батальйону Олексій Аксьонов розповів, що того дня о 10-й годині ранку боєць із напарником заступили на чергування, щоб стежити за авіацією противника. Через 45 хвилин Матвій помітив російський літак і здійснив перший у підрозділі вдалий пуск «Ігли», ціль було збито.
– Майже миттєво в наш бік полетіли мінометні міни. Ми знали, що винищувачі працюють у парі. Думали, що другий пілот відвернув, але гірська місцевість дала йому змогу спуститися нижче і сховатися. Він з’явився в небі несподівано, ракета влучила в позицію, де перебував Овер (позивний Героя). Я побіг туди, підповз до нього, але зрозумів, що вже не зможу допомогти, – пригадав Олексій Аксьонов.
Спитала: що ж ти наробив, ти про мене подумав? А він відповів, що все витримаю, бо це заради брата.
За його словами, Матвій був дуже грамотним бійцем. Спочатку брав участь в охороні командного пункту у Сіверську поблизу Бахмута, а потім воював у Лисичанську.
– Це його перший і відразу вдалий постріл. Не всі можуть навіть дивитися на літак, не всі готові встати на повний зріст, аби випустити ракету по цілі. Крім того, багато хто стріляє, але не всі влучають, – каже Олексій Аксьонов.
На жаль, боєць став першою втратою зенітно-ракетного взводу мотопіхотного батальйону 10-ї бригади. Невдовзі йому мало виповнитися 27.
– Матвій і Тимофій народжені в один день, 30 липня. Між ними два роки різниці, вони завжди святкували разом, а цьогоріч довелося йти на кладовище, – каже пані Людмила.
Пережити горе їй допомагає дружина полеглого сина, Юлія, а також їхній однорічний синочок Мирон, якому на момент загибелі батька було всього 4 місяці.
– Вони побралися два роки тому, жили в Києві, мріяли збудувати будинок. Син хотів спроєктувати його сам, це у нього вдавалося. Він обрав ім’я своєму хлопчику, був на пологах. Тепер показуємо йому тата лише на фотографіях, розповідаємо, як він любив грати у футбол... – не стримує сльозу волинянка.
За мить пані Людмила каже, що після трагедії щодня згадувала прохання сина бути сильною. Тож намагалася зосередитись на внуках, невдовзі вийшла на роботу. Втім, тоді навіть подумати не могла, що незабаром «бути сильною» проситиме і її наймолодший син Андрій, який вирішив піти на фронт добровольцем.
– Спитала: що ж ти наробив, ти про мене подумав? А він відповів, що все витримаю, бо це заради брата. Пройшов навчання в Запоріжжі, потім його кинули на «нуль». Якось подзвонив і каже: мамо, як підеш на могилки, подякуй Матвієві. Він точно мене сьогодні врятував. Ніби хтось відштовхнув, а через мить на місці, де я стояв, вибухнула ракета. Нещодавно Андрій знову потрапив під обстріл, зараз із пораненням у лікарні...
Вдома на воїна чекає дружина та син, якому скоро має виповнитися два роки.
– Він попросив середнього брата Тимофія вивезти їхніх дружин і дітей, якщо раптом росіяни прийдуть у Київ. А я вирішила, що з України нікуди не поїду... – каже мама Героїв.
Ірина КРАВЧУК.
У боях за Україну полягли мужні сини Волині
Анатолій КОРНІЄНКО – боєць із селища Люблинець Ковельського району;
Вадим ГУНЬКО – боєць із села Перевали, що на Турійщині;
Ігор КУНЧИК – боєць із села Підбереззя, що на Горохівщині;
Сергій БОРДЕАНУ – боєць із села Білин Ковельського району;
Олександр КОСАРЄВ – боєць із міста Ківерці;
Олександр ЛЯШУК – боєць із села Копилля, що на Маневиччині;
Володимир ХАРКОВЕЦЬ – боєць із селища Ратне;
Тарас БРАЙЛОВСЬКИЙ – боєць із міста Луцька;
Ігор ДЗІХ – боєць із міста Луцька,
Руслан КОРДОНЧУК – боєць із села Угринів Луцького району;
Сергій ФЕДІН – боєць із міста Луцька;
Олег ХРИЩУК – боєць із міста Луцька;
Юрій РУДЧУК – боєць із села Любче, що на Рожищенщині;
Анатолій ПИВОВАРЧУК – боєць із села Рудка-Червинська Камінь-Каширського району;
Юрій БОЙЧУК – боєць із села Черкаси Ковельського району;
Данило ГЕТЬМАН – боєць із міста Луцька.
