Командир Терен отримав важкі поранення 24 серпня 2022 року під час Харківського контрнаступу.
«Втратив ноги і тепер маю 6 залізних»
Історія 26-річного військового Олександра Будька з Рівного, якого називають новим Уласом Самчуком
Олександр будував великі плани на 2022 рік. Він мав стати графічним дизайнером і відбував останні зміни як шеф-бариста в одному із закладів на київському Подолі. Та вранці 24 лютого все змінилося, і замість іти на роботу Олександр почав шукати спосіб потрапити добровольцем на фронт.
Він не пішов у військкомат – там були черги, і не факт, що його б узяли через стан здоров’я.
«У мене були проблеми з ногами», – пояснює хлопець, усміхаючись. У цих словах є гірка іронія – рівно через пів року, 24 серпня, Олександр, уже командир взводу 49-го окремого стрілецького батальйону «Карпатської Січі» на позивний Терен, втратить обидві ноги під час Харківського контрнаступу.
Хтось називає його українським Ремарком, хтось – Куртом Воннеґутом, що умів з гумором розповідати найтрагічніші історії, а Олександру подобається його земляк Улас Самчук.
Про свої військові будні та поранення військовий без прикрас пише в інстаграм-щоденнику, який читають понад 23 тисячі людей. Хтось із них називає його українським Ремарком, хтось – Куртом Воннеґутом, що умів з гумором розповідати найтрагічніші історії, а Олександру подобається його земляк Улас Самчук. Тепер у військового новий план – він пише книжку, адаптовуючись до життя на нових, уже залізних, ногах.
«Війна може скалічити твоє тіло за одну мить. Тому я ототожнюю своїх героїв зі скульптурами, бо вони теж такі вразливі, крихкі, хотіла показати їхні тіла, шрами…» – каже фотографиня Марта Сирко, яка зазнімкувала Олександра Будька.
«Історія впертого чоловіка»
…Українські війська поступово тіснили рашистів на Харківському напрямку. День поранення, 24 серпня, Олександр пам’ятає в деталях. Він пригадує, як прокинувся о третій ранку, все село було в синьо-жовтих стрічках, прапорах. Це вражало: пізно ввечері, коли бійці поверталися з позицій, нічого з цього ще не було – місцеві багато попрацювали, щоб зробити свято собі та військовим… День був спекотним, і хлопці вирішили використати перерву на обід. Вони постійно були втомлені – лягали о 10-й чи 11-й вечора, вставали о 3-й чи 4-й. Тому, пообідавши, вирішили подрімати – бійці лягли під розлогим горіхом, за яким не було видно позиції, Олександр вирішив, що безпечніше все ж в окопі. Зручно вмостившись, він зняв із себе броню.
«І я почав засинати, як в один момент – ніхто не почув ні свисту, ні виходу – відчув страшний біль у ногах, і на мене зсунулася земля. Я почав кричати». Побратими були живі, вони розкопали його, швидко наклали турнікет і викликали евакуацію. Військовий каже, що відразу зрозумів: такий сильний біль не віщує нічого доброго. Ще перед прибуттям на фронт він підгледів ідею записувати свою групу крові не тільки на шевроні, а й на штанах та берцях, і коли його несли на ношах, тішив себе думкою, що хоч на ньому немає бронежилета з шевроном, на берцях написи мали збереглися.
У щоденнику Олександр згадує, як підняв голову, щоб переконатися в цьому та побачив, що від берців мало що залишилося. Ніг не відірвало, але їм не було на чому триматися. «Це була просто каша з кісток, м'яса, штанів та берців. А на лівій ступні відірвало всю м'язову тканину, подрібнило кістки і залишилися тільки пальці та сухожилля», – розповідає він.
Військовий каже, що йому «найбільш прикро», що все це відбувалося під час Харківського контрнаступу, а він так хотів «дотягнути хоча б до Ізюма».
Життя на візку
У сусідньому селищі Барвінкове Олександру провели першу ампутацію. Далі його завезли в лікарню в Харків, потім у Полтаву. Олександр нарікає на неналежну медичну допомогу. «Я там (у Полтаві. – Ред.) почав фактично загнивати, і лікарі ніяк не хотіли відпускати мене в Київ чи додому в Рівне у шпиталь, як не просили. Зрештою, через волонтерські зв’язки друга мене прийняли в центральному шпиталі в Києві, і там ще раз зробили дві ампутації», – каже військовий.
Вдячний своїм ногам за те, що так багато ходив, так багато де був, так багато зміг побачити. Думаю, це дало мені поштовх, розуміння і навички, які я можу використати зараз, стоячи на протезах.
Те, що доведеться жити по-новому, Олександр став усвідомлювати тільки тоді, коли пересів на візок і почав рухатися вулицями. У Києві це було ще не так складно, але у Рівному та Львові, де повно бруківки, «майже нереально їздити на візку», розповідає військовий. Також він помітив, що люди часто опускають очі, побачивши ампутації. Це помітила і львівська фотографка Марта Сирко, і вона запросила Олександра на фотосесію, щоб показувати людям «живі монументи», найближчих свідків війни, якими, на її думку, треба захоплюватися так само. Він погодився, щоб надихнути побратимів теж не соромитися. «Як я чув, деякі хлопці погоджувалися на фотосесію після моїх фото, і люди помалу переоцінюють ситуацію, яка є і буде в нашій країні».
Протези та знайомство з Америкою
Через три місяці після поранення Олександру поставили «ідеальні протези», але він подав також заявку в фонд Revived Soldiers Ukraine, який допомагає протезувати українських військових з 2014 року, і через декілька місяців потрапив у США.
Там йому поставили спеціальні спортивні протези, одні бігові, а другі – для кросфіту, бо військовий до війни активно займався спортом, а тепер хоче ще й почати професійно бігати. «Протези можна змінювати залежно від мети. Тому зараз у мене шість ніг, я наче павук», – сміється Олександр.
Навчитися бігати на протезах складно, але у нього є мотивація: у липні в Дюссельдорфі пройдуть Ігри нескорених.
У Маямі Олександр здійснив ще одну свою мрію – побачив океан, і переконався, що у нього виходить плавати без протезів. Це було вперше після поранення. «Я сміявся і тішився, як дитина. Акул вже не боявся – зазвичай вони відкушують ноги», – написав він у щоденнику.
Зараз Олександр на нових ногах живе повним життям. Навчається в школі публіцистики, де викладають такі відомі письменники, як Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Любко Дереш та інші. Військовий сподівається, що це сприятливо позначиться на його книжці, робоча назва якої «Історія впертого чоловіка».
Ще він планує працювати в Superhumans, щоб допомагати з реабілітацією побратимам.
Він оглядається на своє колишнє життя без ностальгії. «Скоріше з вдячністю, – каже 26-річний Олександр Будько. – Я вдячний своїм ногам за те, що так багато ходив, так багато де був, так багато зміг побачити. Думаю, це дало мені поштовх, розуміння і навички, які я можу використати зараз, стоячи на протезах. Не втрачайте шансів, що у вас під ногами, або й у ногах», – радить військовий тисячам своїх читачів.
