І в Горохівському інтернаті знають, що місце путіна «в бетоні»

«Стараємося, щоб наші хлопці були самостійними»

– Що хочемо, хлопці? Щоб, що скоріше настало? – гучно запитує у підопічних бібліотекарка інтернату Валентина Мужик.

– Перемога! – відповідають чоловіки (у цей момент частина з них плете маскувальну сітку).

– Путіна куди? – чутно, що не вперше «цікавиться» пані Валентина.

– У бетон! – знову дружно відказують присутні.

 Мешканці Горохівського психоневрологічного інтернату – це чоловіки різного віку. І кожен має свою більш чи менш складну та навіть трагічну історію. Наприклад, є колишній студент-медик, який втрапив у ДТП й отримав черепно-мозкову травму, що змінила його життя назавжди. Є чоловік, який унаслідок побоїв упав у настільки сильний агресивний стан, що заподіяв смертельних ушкоджень рідній людині. А є й пацієнти із вродженими вадами психічного й розумового розвитку. Їх доглядають, із ними займаються, возять у кінотеатр, проводять спортивні змагання й виставки робіт.

 

  Відтак серед працівників інтернату випадкових людей нема: ті, хто не бачить сенсу в допомозі слабшим, залишають роботу на першому ж тижні. Медсестри, банниця, перукарка... Вони розуміють вагу своєї праці. У сім’ях, що приречені опікуватися дорослими дітьми, а іноді ще й небезпечними, теж це розуміють.

 

 

Валентина Мужик хвалиться картиною із образом Ісуса Христа: її подарувала мама вихованця: так сталося, що в неї інвалідність, тож син уже два десятки літ мешкає в інтернаті. 

 

 

Пані Валентина щиро дякує своєму колективу, що зібрали аж 26 тисяч гривень й долучилися до купівлі тепловізора для підрозділу сина. Юлія Ковальчук тут же реагує: «Це лише невеличка дяка колезі за те, що виховала такого патріота».

Директорка закладу Юлія Ковальчук підкреслює, що працюють тут віддано: 

– У нас дуже сильні фахівці. Це і психолог, і соціальний працівник, інструктор з працетерапії, медик. Стараємося усе зробити, щоб наші хлопці були не просто доглянутими, а максимально самостійними. Наприклад, один наш підопічний не міг після інсульту самостійно їсти. Попрацювали з ним так, що тепер і руку подає, і кросворди розгадує!

 У бібліотеці, де розмовляємо, мешканці інтернату читають, грають у шахи, складають конструктор. Також дивляться теленовини, тож знають, що коять росіяни в Україні. Навіть коли ті, хто плів маскувальні сітки, попросили дозволу вив’язати на одній «путін – х...ло», їм це дозволили. «Це їхня позиція», – підсумовує Валентина Мужик. У неї на передовій воює син. Офіцер Роман Мужик захищав державу з 2014-го й знову пішов до війська з перших днів повномасштабної війни. Валентина щиро дякує своєму колективу, що зібрали аж 26 тисяч гривень й долучилися до купівлі тепловізора для підрозділу сина. Юлія Ковальчук тут же реагує: «Це лише невеличка дяка колезі за те, що виховала такого патріота». 

«Нам є ким пишатися»

Тут є ще одна місцина, де часто говорять про Перемогу. Це невеличка будівля, у якій діє майстерня для трудової адаптації. Володарює тут Валентина Кварцяна. Її тут називають «людиною–золоті руки», адже усе, що вміє, успішно передає підопічним. (Полиці в майстерні – це мінівиставка їхньої творчості, не раз високо оцінена журі конкурсів різного рівня: квілінг, оригамі, діамантова мозаїка...). Валентина Кварцяна займається і підсобним господарством, а тепер ще й керує виготовленням окопних свічок. Як інструктор з трудової адаптації розповідає, яким цінним це й так важливе заняття є для терапії людей із вадами рук. Зауважує, задля ЗСУ в неї працюють і волиняни, й донеччани. 

«Важкими» пацієнтами опікується завідувач відділу паліативної допомоги Володимир Мельник. Ошатні палати, сучасна апаратура, навчений медперсонал – цим відділенням в інтернаті справедливо пишаються, бо відкрили його першими серед закладів такого типу в області. 

 

 

Є в установі аромакімната, невеличкий спортзал із тенісним столом та тренажерами. В актовому залі – фортепіано (подарунок від редакції «Волині»). І тут уже соціальна працівниця Мирослава Літвінчук запрошує до інструмента одного з хлопців: Сергій Овсянніков має тут псевдо «людина-оркестр». Свого часу закінчив музичну школу та училище культури. Він грає «Місячну сонату» Джеймса Ласта так, що простір інтернату вмить набирає нових несподіваних  обрисів. Юлія Ковальчук значуще усміхається: мовляв, ось ми як можемо. Вона розказує, як старається зробити так, щоб Сергію та іншим чоловікам з особливою долею жилося тут добре. Показує фото відремонтованих приміщень, які змінилися до невпізнання і додали такого важливого життєвого простору колективу. Занедбані кухня, пральня, комора, горище її стараннями стали такі, що любо глянути. Ясна річ, в епіцентрі – психологічні потреби людей. Юлія Ковальчук має дуже непросте директорство, але оцінює своє по-філософськи:  

– Значить, так треба було, щоб я тут опинилася... Це дуже незвичайний колектив, але так хочеться зробити все можливе, щоб їхнє життя було цивілізованим. Вони знають: якщо дуже треба, то можна телефонувати мені й серед ночі. Мій номер мобільного в них є... Наше головне завдання – інтеграція мешканців інтернату в суспільство, і маємо для цього докласти максимум зусиль.

Знайомить із мешканцем інтернату, який уже готовий до життя поза його стінами. Проблема лиш у пошуку житла для нього. 

 

Не випадково півтора десятка чоловіків, яких вивезли з-під обстрілів із Покровського психоневрологічного інтернату Донецької області, звідси їхати не хочуть. Директорка каже, що отримувала навіть письмові заяви, у яких пацієнти просять лишити їх на Волині. Мовляв, тут більше простору.

Олена КАЛЕНЮК.

Читайте також: «Волинський Фаберже до Великодня презентував новий експонат із яєчних шкаралуп».