Браві хлопці-ковельчани з команди ТОВ «Негабарит-Сервіс» (зліва направо): Олександр Дмитрук, Михайло Русинюк, Олег Козел, Сергій Гайовик і Максим Сущук.
А волинські козаки поблизу передової облаштували... грядки із цибулею!
Суб’єктивні замітки із фронтової зони
«УкраІна нам і свєт провела, і воду...»
«Ми стоїмо за дев’ять кілометрів від передової...» – з цих слів Еріх Марія Ремарк розпочав свій знаменитий роман «На Західному фронті без змін», виданий ще 1929 року. На вулиці квітень 2023-го. Але з часів Першої світової війни людство кращим не стало – лише за століття у стократ вдосконалило засоби для вбивства...
Ми стоїмо за дев’ять кілометрів від передової в околицях міста Лиман Краматорського району Донецької області. Точніше, приїхали до хлопців, які тут боронять нашу країну від російських окупантів. Козаки із групи компаній «ВІЛІЯ» на чолі зі своїм гетьманом Євгеном Дудкою і їхні партнери знову привезли щедрі подарунки на передову (від Харківщини до Херсонщини): освячені паски й ковбаски, а ще – бронежилети, старлінки, коптери і гумові чоботи... Безпосередньо потрапили сюди із директором ТОВ «Негабарит-Сервіс» Олегом Козелом, який приїхав перед Великоднем провідати своїх колег-ковельчан із «сотки», яких перекинули з Волині на Донеччину.
...Кілька хвилин перед тим на в’їзді в Лиман на запитання «Де у вас знаходиться міська рада?» чоловік на велосипеді (а тут ровер – транспорт №1 у місцевих) задумується на кілька секунд і перепитує:
– То ви спрашиваєте, де горсовєт?
А потім, усміхаючись на всі свої золоті зуби нижньої щелепи, каже, що ми проїхали поворот і треба «вернуться обратно», взяти ліворуч уже за розбитою церквою – і їхати прямо, де будуть стояти люди, бо сьогодні видають «пєнсію».
«О, сьогодні вони люблять Україну, бо гроші привезли», – згадується поширена думка у фейсбуці про місцевих жителів...
Лунає повітряна тривога. Але люди з черги не йдуть, кажуть, кому яка доля, бо прилетіти може куди завгодно.
– То ж чуєте канонаду? – запитую.
– Та це далеко – на таке й уваги не звертаємо, – відповідає одна пані, яка представилась Валентиною.
Жінка розповідає, що виїжджала на мирну територію, коли орки вдруге сунули.
– От прийшов вранці із завдання, то так і ліг спати взутий і одітий, бо на вулиці зараз тепліше, ніж у цій хаті, – каже Артур. – Хоч вона більш-менш і вціліла, але ні світла нема, ні газу...
– Нас дуже добре приймали на Черкащині... Але одразу після визволення передзвонили знайомі і сказали, що від вибухів зруйновано дах нашої хати і дощем буде заливати кімнати. Тому ми й повернулися. Всюди добре, але вдома найкраще... – підсумовує і несподівано додає: – Здавалось би, вже успокоїлось трохи. УкраІна нам і свєт провела, і воду... А тут знову пруть. Ми так втомились. Лучше уже б домовлялись...
– З ким домовлятись? – запитую.
– Вони знають з ким, – відповідає і швидко відходить.
Найбільше різонули серце її слова: «УкраІна нам і свєт провела, і воду...». Ніби вони не Україна. Ніби вони не знають, що з нелюдами люди не можуть домовитись. Після другого звільнення Лиману від путінських звірів (уперше місто захопили «денеерівці» з 12 квітня по 5 червня 2014 року, потім росіяни – з 29 травня по 1 жовтня 2022-го) ЗМІ повідомляли, що в місті виявили два масових поховання, у яких знайшли 146 убитих і закатованих росіянами українців...
Я розумію, що люди, які там залишилися, напевне, не довіряють нікому і не можуть сильно виявляти емоції – бо ж громи бога війни тут звучать постійно – росіяни вперто хочуть знову взяти Лиман, але... Але ж не важко на «Добрий день!» відповісти «Добрий день!». Одиниці лише вітаються у відповідь.
Он дідок злазить із велосипеда і підходить до нас. Голосно кажемо йому: «Добрий день!». У відповідь – тиша, яку уже звично раз по раз порушує черговий вибух. Дідусь ніби вже пройшов мимо, аж раптом повертається і питає:
– Не маєте що вділити «бєдним крєстьянам»?
«Ще й картопельку, дасть Бог, посадимо...»
...Ввечері наших ковельчан переведуть на бойові позиції. Але до вечора – ще багато годин. Можна і паузу зробити у приготуванні. Пропонують нам каву. Поки заварюють воду, показують, як тут осіли.
– Коли ми приїхали, господарів не було, – розповідає командир Мамонт (у здоровенного козарлюги Михайла з Ковеля псевдо відповідне). – Але в одній кімнаті багато зошитів з української мови з різних класів стосами стояли. Видно, вчителька тут жила. Так якось тепліше стало... – усміхається і додає: – Хоч дім, звісно, не опалюється і доводиться спати у спальнику.
А потім хваляться, як із підручних засобів облаштували лазню в сарайчику.
– Це не як у готелі чи вдома, але помитися після завдання можна, – каже Скіф-Максим.
– Граф, а ти свій город покажи, – тим часом гукає Мамонт воїна, який перед тим назвався Графіном.
Той веде нас за огорожу, а там... грядка посадженої цибулі.
– І сіянка є, і та, що пустила «оселедці-чуби»... У справжнього козака має бути під рукою не тільки шабля і люлька, – затягує цигарку воїн, – а й сало і цибулина, – поважно каже Граф-Графін. – Уже на Великдень матимемо свою цибулю на салат!
– То що – Камаза перейменуємо на Краза? – підморгує Олег Олександрович до воїна Олександра.
– Та стільки років за кермом у Ковелі мене знали як Камаза, то хай буде так. Давайте після Перемоги вже на український манер Кразом назвете, – тисне руку Олександр.
– Ще й картопельку, дасть Бог, посадимо, – усміхається на прощання Граф-Графін.
Після сказаного хочеться писати оди цій цибулі і картоплі солдатській, але знову випливають Ремаркові слова:
«Нікому земля не дає стільки, як солдатові. Коли він припадає до неї, довго й міцно, коли він заривається в неї обличчям, усім тілом, смертельно наляканий вогнем, тоді вона – його єдиний друг, його брат, його мати; він звіряє їй свій страх стогоном і криком, і вона мовчки боронить його, тоді знов відпускає на якихось десять секунд трохи пробігти й ще трохи пожити, а згодом знову ховає його, часом – назавжди.
Земле, земле, земле!..»
– Ой, а тато казав, що мені тільки один мішок бульби передав, – дивується воїн Артур на псевдо Малий, коли волонтери йому вивантажують аж два. – Хлопці мої конотопські будуть дуже задоволені волинською картопелькою.
Артур – лучанин. З 19 років на фронті. Сьогодні Артур служить разом із хлопцями з Конотопа, де знайшов собі і дружину Дарину. Хвалиться фоткою маленької донечки Вероніки.
– Назвали на честь Перемоги – Нікою-Веронікою, яку маємо обов’язково здобути. Я ж воюю іще й за рідного брата-Героя Назара, який торік у травні поліг на Донеччині...
Артуру нелегко розповідати, як привозив з передової до батьків загиблого брата. Пробую перевести мову на те, в яких умовах живуть.
– От прийшов вранці із завдання, то так і ліг спати взутий і одітий, бо на вулиці зараз тепліше, ніж у цій хаті, – каже Артур. – Хоч вона більш-менш і вціліла, але ні світла нема, ні газу... Але я вже звик до таких умов. Навколо ж бачите, як все потрощене...
«Дідусю, а скільки ти орків сьогодні вбив?»
«Кладовище геть зруйноване. Скрізь порозкидані трупи й мерці. Ті люди ще раз, удруге, померли, але кожен, розірваний на шматки, врятував когось із нас...» – знову вистрілює Ремарк. Ми наближаємося до Святогірська. Тільки тутешнє кладовище не просто розтрощене, а ще й заміноване. І ніхто на ньому не прибирає могилки, як це роблять у передвеликодні дні у нас, на Волині. Написи «Міни» тут на кожному кроці, переважно російською (Святогірськ був окупований з 7 червня по 12 вересня 2022 року). Як і оголошення на стінах чи огорожах, які збереглися: «Все разграблено. Света, газа и воды нет. Просьба в доме ничего не ломать»... Все тут потрощене-зруйноване – і будівлі, і дерева (місто колись славилося не тільки своєю Святогірською лаврою, територія навколо якої теж всіяна мінами, а й тим, що його вважали найзеленішим в Україні).
...При в’їзді в чергову точку нас теж попереджають: їздити-ходити тільки по дорозі-стежці, а на траву не ступати, «бо вже одному побратиму тут на газончику відірвало ногу».
Допомагаю хлопцям вивантажувати гостинці, як хтось до мене звертається:
– Ви ж редактор «Волині»? А я так мріяв, щоб ви приїхали у наше господарство і село...
Знайомимось. Олексій Олексійович Ващук – керівник селянського (фермерського) господарства «РОСОХИ», що в селі Годомичі колишнього Маневицького району. Тепер воїн на псевдо Старий, бо 1966 року народження. Уже тричі дід. Тепер онуки щодня дзвонять і питають: «Дідусю, а скільки ти орків сьогодні убив?».
Коли це говорить, у чоловіка на очах виступають сльози.
– Я ж у 4 роки навчився читати по вашій «Волині», – переводить він мову. – А це було ще у далекому 1970-му... Запрошую після Перемоги в наші Годомичі, я вам та-а-а-ких буйволів покажу... – тисне на прощання руку Олексій Олексійович.
Тим часом Олег Олександрович каже:
– Їдьмо, я зараз вас ще познайомлю з козаком, який уже рік воює. Скажу: якби таких спеців у нашій армії було відсотків із 20, то ми вже стояли б під москвою.
(Продовження репортажу – в наступному номері).
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, головний редактор газети «Волинь».
Останні новини:
- Наші хлопці вдома: Україна повернула з рф 130 полонених.
- На Рівненщині в аварії постраждали 16-річна дівчина та 11-річний хлопчик (Фото).
- «Одразу після вибухів на Луцькому військовому аеродромі багато хто побіг рятуватися до нас...».
- Ситуація на фронті на ранок 16 квітня.
Усі новини російсько-української війни – тут.
