Від когось відмовились діти, а хтось рятувався від війни: репортаж із будинку престарілих у Луцькому районі

«Коли взимку світло почали вимикати, щоб не замерзнути, всі ми потіснилися на першому поверсі»

Завідувачка відділення Марія Апіваліна розповіла насамперед про те, яким був рік, що почався 24 лютого 2022-го. І це зрозуміло: повномасштабне  вторгнення росії в Україну всіх зачепило.

– Зразу були налякані. Кожен день – як страшний сон. Дівчата переживали, бо ж одна працівниця ночує з підопічними, а частина з них – лежачі, їх не покинеш ні в якому разі. А в кожної ж – своя сім’я, діти… Як розірватися?  Минулої зими, як стали вимикати світло, то  була проблема з обігрівом кімнат. Знайшли вихід із ситуації: перебралися з другого поверху на перший, де колись розміщувалася амбулаторія, яку закрили.  Тут тепліше. Потіснилися, але зробили так, щоб люди не мерзли й не хворіли через це. Пережили зиму. 

Слова вдячності Марії Василівни  – благодійникам, які завжди допомагали закладу – не забули і в час великої війни. Фонд «Курчака» вже років десять постачає щомісяця свою продукцію. Добрі люди і картоплею забезпечують,  і і борошном. Завідувачка з приводу цього говорить:

– Це нам дуже велика підтримка, бо тих коштів, які відраховують, як це передбачено, із пенсії наших підопічних, навіть з доплатою, яку маємо від Торчинської ТГ (у відділенні зараз перебуває двадцять п’ять людей, і половина з них якраз із цієї громади –  заклад підпорядкований Торчинському центру надання соціальних послуг. – Авт.), звичайно, не вистачило б на утримання. Бо це ж не лише харчування, а й розрахунок за комунальні послуги, заробітна плата для персоналу.

Наші підопічні хочуть, аби з ними поговорили, посиділи біля них. І навіть ображаються, коли, як їм здається, комусь більше уваги приділяєш. Ревнують.

А далі – про те, який непростий контингент людей у закладі, а відтак, що до кожного треба підхід знайти:

– Ми вже звиклися з усіма, знаємо кожного, то часом і підіграємо, як почнуть у свої 80 чи 90 згадувати тата й маму, як малими вони були – така вже природа людська, що те давнє, дитяче особливо пам’ятне. Наші підопічні хочуть, аби з ними поговорили, посиділи біля них. І навіть ображаються, коли, як їм здається, комусь більше уваги приділяєш. Ревнують. От і пристосовуємося…

«Бог не дав стати мамою»

– Найстаршій нашій мешканці скоро буде 95 літ, наймолодшій – лише 41, –  розповідає завідувачка і знайомить насамперед з Марією Петлюк, літа якої біжать до сотні.

А Марія Іванівна, передбачивши, що то ж, певно, буду й фотографувати її для газети, довірливо до завідувачки:

– То, може, хустку я луччішу зав’яжу?..

Марія Петлюк – із забужан, після Другої світової війни була вивезена з батьками і братом на Херсонщину. Згадує бабуся, як у степу на бавовні працювала, вважай, безплатно, хоч трудоднів багато мала; як брат на снаряді підірвався й поранився. А потім батька похоронили. І вже тоді вони поїхали на Волинь. Здійснилося те, про що в сім’ї не раз була мова – це ж хотілося ближче до кордону, «бо там, може, вдасться й за Буг перебратися».
Спогад в Марії Іванівни про ті п’ять літ, коли в Княгининку, що неподалік обласного центру, жили (на той час – Маяки). Про те, як в дитячому садку нянею була. І про свою біду розповідає: якось глину копали, щоб піч змурувати, й її привалило в ямі. В реанімацію обласної лікарні потрапила, довго в гіпсі лежала. Але найдовший, а значить і найважливіший період її  життя на Волині припав на Лаврів Луцького району, де вже вона купила хатину, коли маяківська почала валитися. Заміж не виходила. Але «якийсь там чоловік був у приймаках, та вже помер». Дітей Бог не дав. От так і залишилася сама.

Особливо теплий спогад про колишніх сусідів Сергія Матвійчука та його дружину Іру:

– Дуже добрі люди – город їм свій віддала, то й картоплю завжди мала. І молоко мені приносили. Сергій і не хотів, аби я сюди їхала, казав, що буде й далі помагати. Але ж літа брали своє. Я вже боялася  вночі в хаті бути сама, бо ж то п’яниці ходять.

Зараз сусіди дзвонять бабі Мані. А ще до пандемії, то й, як каже, приїжджали до неї.  І з особливим гонором Марія Іванівна розповідає, як Сергій забирав її в село, коли сина женив. Була вона серед гостей, почуваючись близькою людиною. Тішить себе думкою, що приїде Сергій, меду привезе домашнього, «такого помічного» – й вона «крепшою почується». Марія Петлюк, яка в юності пережила Другу світову, знає, що в Україні зараз війна. Та ще з ким – росія напала! Просить у Бога, аби поміг перемогти окупантів. У неї – хороша пам’ять і приємний голос, тож і того дня при зустрічі заспівала жартівливу пісню, яка з нею з молодості.

Після жорстоких побоїв втратила зір...

З наймолодшою підопічною Іриною Казимировою ми теж поспілкувалися. І в цьому нам допомагала соціальний педагог-психолог закладу Світлана Луцюк, яка і за службовими обов’язками, і як людина, котра пройнялася непростою долею підопічної, багато знає про пережите нею. Народилася Ірина на Донеччині. Два рочки мала, як залишилася сиротою й потрапила на Волинь – у Володимир-Волинський інтернат. Сталося це після того, «як маму зарізали, а тата посадили в тюрму». Потім було Торчинське профтехучилище, де дівчина вчилася на кондитера. Повернення в Макіївку – в те місце, де народилася, завжди людину тягне. І нарешті сумнозвісна поїздка в москву, куди свого часу багато хто вирушав на заробітки. Там обіцяли влаштувати на роботу продавцем, та це був обман. Одне слово, закінчилося тим, що дівчину якийсь таджик, як каже Ірина, жорстоко  побив. Три дні вона сиділа десь у  каналізації, поки її знайшли й доправили до лікарні.

– А страх, тривожні відчуття в неї й донині  залишилися, – каже Світлана Мефодіївна. – І найпечальніше, що після тих побоїв по голові Ірина втратила зір. Через це й стала безпомічною.

Як же знову на Волинь потрапила? Виявляється, Торчин був єдиним офіційним місцем її перебування, яке можна було простежити. Тож  із лікарні її відправили в це селище. Тоді й стала мешканкою відділення стаціонарного догляду для постійного проживання в Білостоці. Тут вона уже шість років.

«Син і дочка написали відказні заяви, бо інакше б мене сюди не взяли» 

За багато літ журналістської роботи не раз доводилося бувати в таких, як ми кажемо, будинках для престарілих людей. І завжди покидала їх із печаллю на душі: що не підопічний – то інша доля, інколи дуже трагічна, через що, власне, й доживають віку в казенному  домі. Найстрашніше, здавалося, коли це трапляється при живих дітях. Після почутого й побаченого цього разу напрошувався висновок, що за кілька десятиліть нічого не помінялося. Є у відділенні зовсім одинокі, а в глибокій старості й безпомічні люди, як Марія Петлюк, а є й такі, котрі при живих синах чи дочках опинилися тут. 

...Ми розмовляли з Леонтієм Яцуком, якому торік минуло шістдесят. Він із села Веселе, що на Рожищенщині. 
– Дружину мав, – розповідає, – хоч і не розписаний був з нею, але майже двадцять п’ять літ прожили ми разом. Сина й дочку виростили.  А в 2006-му похоронив її – в аварію вона потрапила. Я робив на тракторі, потім бичків у колгоспі доглядав. Та от біда прикинулася – на ноги захворів, був навіть якийсь час прикутий до ліжка. Жив зі своєю матір’ю, поки вона була жива. А п’ять літ уже тут…

Це, мабуть, той випадок, коли, як казала завідувачка відділення Марія Апіваліна, чоловіки часто самі себе доводять до такого стану (відомо, яким способом життя), що, як мовиться, вже пропадають. А місцева влада бачить, що гине людина (це ж все-таки жива душа!), – й по можливості приходить на допомогу. А як же діти? Коли про це зайшла мова, то стало зрозуміло, що це ще одна історія могла б бути: і син, і в дочка Леонтія Яцука мали судимість. Відсиділи, вийшли на волю. Нове життя нібито почали  – у них зараз, за словами чоловіка, свої сім’ї, клопоти. 

Що не підопічний – то інша доля, інколи дуже трагічна, через що, власне, й доживають віку в казенному  домі. Найстрашніше, здавалося, коли це трапляється при живих дітях.

Леонтій Олексійович каже:

– Діти написали відмову від мене, бо інакше б сюди не взяли…

Він не має на них образи, бо ж навіть, виявляється, часом і приїжджають до нього, онуків привозять, аби побачив. Принаймні спокійно про це розповідає. Голос зривається на сльози, коли питаю, чи хотілося б поїхати в своє село, пройтися рідними стежками. Чоловік каже:

– Якщо чесно, то ні! До дітей (вони не у Веселому живуть. – Авт.) – так.

Видно, спомин гіркий. Не хочеться ворушити старого. На новому місці проживання Леонтій Яцук старається ще й корисним бути, бо ж бачить, що таких, шістдесятилітніх, тут мало. Хоч і з паличкою ходить, але допоможе по господарству – щось принесе, віднесе. А то й підсобить підняти підопічних, бо ж, як казала завідувачка, в закладі чимало тяжких лежачих людей. 

«Думала, що вернуся в свій Артемівськ, а виявляється, нема вже куди вертатися»

– Тепер серед наших підопічних є й переселенці зі Сходу України, яким  довелося рятуватися від війни, – каже завідувачка Марія Апіваліна й знайомить із Надією Ковальовою, яка живе тут із червня минулого року. Жінка – із Бахмута Донецької області. Правда, в розмові за звичкою називає місто по-старому:

– Думала, що вернуся в свій Артемівськ, а виявляється, що мені нема вже куди вертатися… 

Як повномасштабна війна почалася, то вона із сином-візочником виїхали до Києва. Кілька днів побули там, і їх евакуювали на Волинь. Потрапили в Білосток. Син потім переїхав у Вінницю –  в Центрі реабілітації паралімпійців тренується, а Надія Василівна залишилася тут і вже по можливості обжилася. Про рідне місто не може говорити без сліз, знаючи, що воно розбите. Як і про свої сімдесят літ, які минули там. Маючи спеціальність економіста, працювала на заводі  «Побєда труда». Одне слово, шанованою людиною була. І от у таких літах довелося відірватися від свого коріння. Це так гірко!

А Олена Шульга, яка потрапила на Волинь лише два місяці тому, – із міста Оріхове Запорізької області. Жила сама (з чоловіком розлучена), семеро дітей – п’ятеро синів і дві доньки – вже дорослі. Наймолодший Женя, якому 31, воює на Харківщині.

– Пів року тому, як Оріхове дуже бомбили, нас вивезли в Запоріжжя, жили в центрі реабілітації для дітей, яких ще раніше евакуювали,– розповідає. – А як вже і там стало небезпечно, то сказали, що відпралять на Захід України. Четверо нас їхало на Волинь. Оскільки я була на милицях після операції на шийці стегна, то потрапила сюди.
Жінка добре розмовляє українською мовою. Коли звернула на це увагу, то почула: 

– А я ж в українській школі вчилася й люблю рідну мову…  

Живе тут, а думками в своєму Оріховому. Знає (із подругою, яка залишилася там, передзвонюється), що дуже розбите її  місто. Але, «дай Бог, будинок вціліє – аби були стіни й дах, то з допомогою дітей відбудую – повибивані вікна заміню ще на кращі».

У кімнаті з Оленою Шульгою живе її землячка Людмила Дика. Як сама жінка представилася, баба Люда. Вони зустрілися в Запоріжжі в центрі реабілітації, то так уже й тримаються купки.

– В Оріховому моя квартира поки що ціла, – розповідає Людмила Василівна, пригадуючи, як то вона покидала свою домівку: – По сусідству в дитячому садочку, що вже був без вікон, без дверей, стояли наші військові. Вони й сказали, щоб ні в якому разі не залишалася. Ще й дали черевики – он вони...

Жінка показує міцну обувку, що стоїть на вході в кімнату й продовжує:

– Пригодилися. Люблю гуляти по Білостоку. Ще, кажуть, тут гарне джерело є, то піду й туди.

І насамкінець прозвучали слова, які свідчили не лише про думки жінки про майбутнє, а й про переміни, котрі можуть статися в її житті:

– Мені так на Волині сподобалося (природа чудова, люди привітні), що  хочеться продати свою квартиру в Оріховому й купити житло тут.

Але насамперед треба дочекатися Перемоги. І прощаємося на тому, аби ця наша спільна мрія, яка дається Україні високою ціною, швидше збулася.