Ось такі тепер мости на Донеччині.
Волинський воїн на передовій: «Вірю у Смерть, бо я її бачив, коли закривав очі загиблим побратимам...»
Суб’єктивні замітки із фронтової зони
«Маємо вирушати на Схід, щоб непрохані гості не прийшли на нашу землю»
– ...Їдьмо, я зараз вас ще познайомлю з козаком, який уже рік воює. Скажу: якби таких спеців у нашій армії було відсотків із 20, то ми вже стояли б під москвою...
Цими словами Олега Козела, директора ТОВ «Негабарит-Сервіс» із селища Люблинець Ковельського району, який напередодні Вербної неділі приєднався до друзів волонтерської команди групи компаній «ВІЛІЯ» і приїхав зі щедрими великодніми подарунками на передову до наших воїнів, я завершив попередній репортаж «А волинські козаки поблизу передової облаштували... грядки із цибулею!».
– Хто надихає вас на волонтерські поїздки на передову? – запитую дорогою в пана Олега.
– Насамперед хлопці, які стоять в окопах, – одразу каже. – Ви ж бачили, як вони раділи гумовим чоботам, які ми привезли...
В окопах іноді води по коліна.
У мене перед очима виринає розкладене на землі солдатське вбрання і слова одного захисника: «Після окопів жодна пралка не потягне наш одяг». Тому воїни намагаються спочатку заїхати на мийку машин, там розкладають обмундирування і під потужним напором змивають болото із вбрання. Бо в окопах іноді води по коліна. А вже потім цей одяг кладуть у пралку...
– І, мабуть, це не волонтерство, а просто наш внесок у спільну Перемогу, – перебиває мої спогади своїми роздумами пан Олег. – Я пам’ятаю, як тремтіли мої діти, коли чули вибухи. Хоч їх у нас було лише кілька... Тому маємо їздити сюди, щоб непрохані гості не прийшли на нашу землю. Кожен повинен сприяти Перемозі в цій несправедливій війні... Відчув ще таке: щоразу нова поїздка – це сприйняття війни зі значно меншим страхом, є віра, що ми здолаємо ворога. Розумієш при цьому: вибухи просто так не припиняться, а воїни перебувають під ними щодня і, покидаючи свої родини, віддають задля Перемоги найкращі роки. А часто – і життя...
Вибухи просто так не припиняться, а воїни перебувають під ними щодня і, покидаючи свої родини, віддають задля Перемоги найкращі роки. А часто – і життя...
Як підтвердження цьому – наша наступна зустріч, яка надихнула на нові цитати з книги «На Західному фронті без змін» (1929) Еріха Марії Ремарка:
«Чи мене вб’ють, а чи я житиму – це все залежить від випадку. В укріпленому від бомб бліндажі мене може розчавити, а у відкритому полі я можу витримати десять годин під ураганним вогнем. Кожен солдат залишається жити тільки завдяки тисячам різних випадковостей. І кожен солдат вірить у випадок та покладається на нього».
– Бажаю здоров’я! – потужно щиро каже і тисне руку Борис Рибак на псевдо Риба. Емоційний заряд від нього аж пре. – Ух, Олександровичу, посадили красиво ми їхню «пташку» сьогодні, – усміхається до Олега Козела.
Знімає шапку – і з-під неї вивалюється розкішний чуб-оселедець. Клас! Справжній козак! Як із картини!
– Чому таке псевдо? – підморгує. – Бо ловлю русню!
А ось своєму коптеру дав ім’я Кєша. Хвалиться, як наловчилися з хлопцями до дрона прив’язати волосінь від рибацького спінінга – і за допомогою цього можна повернути коптера назад, якщо його «заглушили» ворожі системи.
– Це, як кажуть, із розряду «біда всього навчить»... – зітхає. – Коптери ж не дешеві, їх берегти треба. Як я Кєшу. Але це так... Он американці вже придумали дрон-перехоплювач, який женеться за ворожим дроном і з відстані 15 метрів вистрілює сітку – і, як павук муху, схоплює ворожого коптера й приносить додому. Оце річ!
Поруч із ним козак з бородою, у воєнній панамці й темних окулярах.
– Балу, – кидає у відповідь на привітання.
– Добрий друг Мауглі із книги Редьярда Кіплінга? – дивуюсь.
– Так, тут такі лиманські джунглі, – аж заходиться сміхом Дмитро Роговський-Балу. – Але я з Олики, відомої князями Радзивіллами, які правили у нас чотириста років.
Має троє дітей – Матвійка, Софійку та Іллюшку – але жодного разу навіть не подумав, щоб «відмазатися» від фронту.
Розповідає, як до війни допомагав реконструювати костел в Олиці.
– Польський? – на автоматі перепитую.
– Чому польський? Його ж зводили наші предки з Олики. Він просто католицької віри.
В Олиці маємо чимало знайомих. Навіть знаю, що місцевий священник ПЦУ Ігор Літвінцов щоразу молиться за Дмитра-Балу. Телефонуємо до батька Героя Небесної сотні Івана Тарасюка – Миколи Ігоровича Тарасюка. Той невимовно радий. І розповідає ще про одного нашого спільного приятеля – місцевого організатора усіх футбольних змагань Олега Шахраюка, який отримав серйозне поранення на фронті.
– Олежик, – по-батьківськи називає Микола Ігорович, – каже, що рани трохи заживуть – і знову на передову.
«На війні комусь судилося бути «трьохсотим» чи «двохсотим»
... «Цього не можна описати. Розповісти про жінку, що тремтить, плаче, термосить мене й кричить:
– Чого ж ти живий, а він помер?... Ти ще встиг його побачити? Як він умирав?...
... – Він одразу помер. Навіть нічого не відчув. Обличчя в нього було зовсім спокійне.
– ... Ти можеш мені поклястися?
– Можу.
– Усім найсвятішим для тебе?
Боже мій, що тепер для мене святе? Це поняття в нас швидко міняється».
– Що щодня просите в Бога? – запитую в Балу.
– А я не вірю, що він є. Якби Бог був, то не допустив би, щоб люди на землі вбивали-нищили одне одного. Україна була наймирніша країна в світі. Але на нас напали, і найстрашніше – що ще не всі люди на планеті це розуміють. Жах!
Я от вірю у Смерть, знаю, що вона точно є. Бо бачив її, коли закривав очі загиблим побратимам... І бачив, як вона невимовно жалить серця матерів, коли привозив їхніх синів востаннє додому...
– А я вірю в Бога, – втручається в розмову Риба. – Вірю, що є якась вища сила. І вона добра, і вона мене вже не раз захистила. Саме тому ми тут, щоб зупинити зло... Я прекрасно усвідомлюю, що це війна. Комусь судилося бути «трьохсотим» чи «двохсотим». Інакше не можна. Такі кляті правила. Але я знаю, чому тут стою: щоб оця наволоч більше ніколи не зазирала на нашу землю...
...Через кілька годин після розмови в дорозі і до нас дійшла інформація, якій особливо раділи «віліївці»: їхньому директору Євгенові Дудці надіслали відеоповідомлення, як завдяки подарованому ними вчора коптеру було знищено російський «бетеер».
«Вчитель навчив такого, що пригодилось і тут»
Наступного дня в Запоріжжі на стоянці ми зустріли воїна, який, буквально як бог Перун, метав громи і блискавки.
Словесні, щоправда.
– Бачте, у нас враз стали недозволеними машини з правостороннім кермом?! А як раніше – на початку війни – волонтери їх привозили, то можна було. Люди добрі, чому ми собі ускладнюємо життя?! Що там робить та Верховна Рада? Нам і так на фронті не вистачає автівок! – обурювався-переживав-вболівав воїн.
Не познайомитися з ним не мав права. А коли ж потисли руки один одному, виявилося, що ми – земляки. Уродженець села Піща Василь пішов захищати Україну ще з початку АТО, але у 2019-му написав рапорт. Проте з першого дня повномасштабного вторгнення знову на фронті. Він же спецназівець-розвідник – може все. А хто ж, як не Вася-Ваха? (Ну хіба ще його батько, який «не витримав чекати мене з фронту і теж приїхав воювати»). Хоча ще кілька років тому Ваха був Совою.
– Ви розумієте, болота-ліси-яри – моя стихія. Я в них люблю розчинятися... – каже з таким запалом. – Вчитель природи багато чого навчив такого, що пригодилось на війні. Оці походи нашим лісовим краєм, і оці уроки, як орієнтуватися на місцевості...
– Невже Олександр Кравченко? – запитую.
– Ну а хто ще в Шацькому краї найбільший науковець-спец?! – дивується Ваха. – Звичайно, Олександр Михайлович! (Олександр Кравченко є одним із провідних спеціалістів-ентомологів України, автором пів сотні наукових робіт і власником унікальної колекції комах. Натисніть на сайті газети «Волинь» volyn.com.ua статтю «До сільського вчителя з Шацького району Олександра Кравченка закордонні науковці їдуть, щоб подивитися на його комах» – відкриєте неймовірну людину-планету).
– Перепливали Піщанські озера?
– Море разів. Навіть переходив, – відповідає Василь.
– Як???
– А в нас ще із часів поміщиків Гутовських, які володіли нашими землями у ХІХ–ХХ століттях, знаючі люди показують цей хід через озеро, – поважно каже Василь. – Покажу і вам після Перемоги.
– Ловлю на слові.
А Василь-Ваха тим часом розповідає про слова, на які він – спецназівець-розвідник – не знав одразу, як відповісти.
– Телефоную до доньки, а вона запитує: «Тату, а скільки ти сьогодні орків убив?». Це питання увігнало мене в ступор. Бо я не хочу, щоб моя дитина виховувалась у суспільстві, де когось можна просто так знищити. Кажу: «Доню, тато не вбиває, він просто щодня виганяє поганих людей, які прийшли, щоб загарбати нашу землю».
«Ми не повернемось додому, а приїдемо з Перемогою...»
«– Альберте, що б ти зробив, якби оце раптом настав мир?
– Миру не буде! – відрубує Альберт.
– А якби... – напосідає Мюллер. – Що б ти зробив?
– Чкурнув би звідси, – бурчить Кроп.
– Та звісно. А потім?
– Напився б.
– Та не верзи дурниць, я серйозно..
– Я теж, – каже Альберт. – А що ще можна зробити?
... – Напитися можна було б, та краще мерщій на найближчу станцію – і додому, до жінки. То ж мир, Альберте, мир!..»
І я поставив це питання, озвучене Ремарком майже сто років тому, своїм героям репортажу.
– Зібрав би наших військових, щоб розповіли дітям та людям, які далеко від війни, реалії пережитого, щоб усі переоцінили, що таке жити в мирі і як цей мир створити в майбутньому, – мріє про великий день волонтер Олег Козел.
– Мир можливий тільки після нашої Перемоги, – відповідає Вася-Ваха. – Коли ми приїдемо додому, наголошую: приїдемо, а не повернемось, бо повертаються мертвими, коли ми приїдемо з Перемогою, то маємо засукати рукави і працювати-працювати-працювати – роботи ж непочатий край, щоб наша країна стала успішною... Ну і я ж обіцяв провести вас невидим шляхом через наше озеро у Піщі...
– Нарешті не бути бродягою, – усміхнувся запорізький козак із ХХІ століття на псевдо Бродяга, з яким ми перетнулись на кілька хвилин. – Тут такі гарні жіночки служать поруч із нами, – то я вже б обрав і осілий спосіб життя, – підморгує.
– Подорожувати з дружиною й дітьми і писати книжки. Мамцю моя, тут такі сюжети на кожному кроці – Голлівуд відпочиває! – показує обома руками знак «круто» Балу. – Але війна ще скоро не закінчиться. Можливо, це буде невеликий перепочинок. На років п’ять-сім. Війна для нашої країни закінчиться, лише коли розпадеться росія.
– Хлопці, перед початком війни я зустрів дівчину. Тож я, чесно, хочу накохатися, – усміхається Риба. – Я хочу одружитися, відчути, що таке бути татом, мати дітей, щоб вони жили в країні, яка ніколи більше не знатиме війни.
Ну геть як у Ремарка!
... «– Кажеш, коли вже не буде війни?
– Еге, ти тямущий хлопець.
– І тоді знову будуть жінки? – облизується Гайє.
– Авжеж, будуть.
– От сто чортів! – каже Гайє, і обличчя в нього лагіднішає. – Тоді я знайшов би собі огрядну молодичку, щоб з неї і куховарка була пристойна, та головне, аби в руки було що взяти, – й притьмом у ліжко! Хлопці, ви тільки уявіть собі, справжня перина та ще на пружинному матраці! Та я цілий тиждень штанів би не натягав».
І ще одну відповідь процитую на це запитання-мрію. Одесита Сергія, який лежав у луцькій палаті разом із чоловіком моєї двоюрідної сестри Дмитром – обоє отримали в кінці лютого поранення під Бахмутом.
– Я одразу, якщо залишуся живим, поїду відбудовувати сусідній Миколаїв, адже він, взявши ракетний удар на себе, врятував від російської орди мою Одесу-маму...
Але це вже інша історія.
* У репортажі використано цитати з книги Еріха Марії Ремарка «На Західному фронті без змін» (1929), перевиданого Книжковим клубом «Клуб Сімейного Дозвілля» у 2022 році.
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, головний редактор газети «Волинь».
Читайте також на volyn.com.ua: «Репортаж із передової: «Нормальний хлопець – Василівна».
