Як боляче казати мамі «Христос Воскрес!» біля могили
Щороку на Великдень ми їздили до батьків. Чекали цього свята, заздалегідь планували, що треба зробити, купити, приготувати, вдягнути, де ще прибрати, хто має прийти в гості... Завжди метушня, списки, жарти. Добре було всім разом. А цього року приїхали вже тільки до тата...
Наш рецепт паски, яку пекли в 2004 році (так і написано в заголовку маминої кулінарної «червоної книжки»), я знаю напам'ять. Ми не змінювали його відтоді, як у нас вдалася гарна, висока, смачна великодня випічка – хоч на виставку. Потім ще дописали туди інструкцію для розтоплювання печі, щоб не пригоріло. Це вже для тата, бо то – справа по його лінії. Ми разом місили тісто, пів дня присвячували цьому таємничому процесу. Говорили про все на світі, хвилювалися, щоб паски вдалися. Коли мама захворіла, помінялися ролями – більше працювала я, а вона сиділа поряд, просто говорила, підказувала...
Цього року наша паска вдалася гарна, висока, смачна, не пригоріла... Тільки як же мені бракувало маминої похвали, що «легенька, як пух, а як добре замішана»...
Вона дуже любила свята і вміла створити неймовірну атмосферу. «Доцю, не жди ночі», – завжди говорила мені, коли треба було пришвидшитися з приготуваннями, бо ж на носі – Пасха. Тепер сама собі так кажу. Мама так смачно готувала, я завжди казала, що вона могла б бути шеф-кухарем. На кожне свято підшукувала нові рецепти, щоб здивувати гостей, а ми обожнювали її страви.
Вона берегла традиції і, мов магніт, притягувала всю родину. Мала настільки позитивну енергетику, що до неї залюбки приходили всі. Цього Великодня ми також зібралися родиною, і здавалося, що мама разом із нами, що от-от вийде зі своєї кімнати, розпитає про все.
Стоїмо на цвинтарі. Кожен зі своїм болем. Зі своїми спогадами.
Її не стало пів року тому. «Не захотіла зимувати», – скрушно казав тато, який боровся за кожен мамин день на цьому світі. Він збув господарство, щоб весь час приділяти дружині, навчився робити уколи, перечитав десятки інструкцій медпрепаратів, на сьомому десятку років почав куховарити, прибирати дім. І наперекір найгіршим прогнозам лікарів Бог таки дозволив їй пожити ще кілька літ. А тато вірив, що мама ще побуде. Ми всі вірили, робили що могли.
Але...
Стоїмо на цвинтарі. Кожен зі своїм болем. Зі своїми спогадами. Втираю сльозу, ховаючи в найглибший закуток душі думку, що, якби таки змінити щось у минулому, може, все було б інакше...
Скільки родин ідуть на Великдень найперше на кладовище… До тих, кого не вистачає найбільше. Страшно подумати, як багато сімей зустрічають свято без найрідніших людей.
Тут тихо і прибрано. Біля могил уже цвітуть квіти. Тільки «Христос Воскрес!» тут таке скорботне…
