Війна 23.04.2023, 14:55

В один день народилися і в один день загинули

У перший день великої війни...

У Кропивницькому попрощалися з братами-двійнятами – сержантом Ростиславом і старшим сержантом Владиславом Бойками. Вони хоч і народилися в один день, але були зовсім різні, неначе доповнювали один одного. Ростислав (молодший на 1 годину 15 хвилин) – блакитноокий, світловолосий, тихий, спокійний. А у Влада, який народився чорнявим, з темними очима, завжди було багато друзів, купа ідей, планів, мав лідерські якості...

Такі різні, але обоє – патріоти своєї країни. Брати в армії потрапили до елітних десантних військ, брали участь у миротворчій місії в Лівані (отримали за свій професіоналізм медалі від Генерального секретаря ООН), по завершенні служби обоє працювали у слідчому відділі поліції, а з 2014 року разом захищали Україну від ворожих окупантів (перебували у 57-й окремій мотопіхотній бригаді імені кошового отамана Костя Гордієнка), разом і полягли в бою біля селища Біловодськ на Луганщині у перший день повномасштабного вторгнення.

Лише через рік рідні змогли забрати їхні тіла й 23 березня поховати з військовими почестями... Вони назавжди залишилися 43-річними.

– Що вам відомо про обставини останнього бою синів? Чому так довго не могли знайти їхні тіла? – запитала кореспондентка «Фактів» маму Героїв Олену Бойко.

– Ростислав та Владислав перебували біля Біловодська. Коли зайшла російська техніка, синів як досвідчених бійців направили на допомогу прикордонникам. Вирушили 3 БТРи й танк. А коли вони вже були на місці, востаннє подзвонили нам із чоловіком. Сини попросили вибачення, якщо колись нас із чоловіком скривдили. Сказали, що навряд чи повернуться, бо на них іде ціла колона ворожих танків, сили нерівні. Коли це почула, серце стиснулося від болю. Зв’язок із ними обірвався… В тому бою, як уже потім стало відомо, обоє моїх синів героїчно загинули, до останнього стримуючи російських загарбників.

Сини попросили вибачення, якщо колись нас із чоловіком скривдили. Сказали, що навряд чи повернуться, бо на них іде ціла колона ворожих танків, сили нерівні. Коли це почула, серце стиснулося від болю. Зв’язок із ними обірвався…

Ми не знали, що сталось, і з вірою та надією чекали Ростика та Владика живими. Сподівались, що вони десь у полоні, хоча ДНК здали. Місце їхнього останнього бою і досі окуповане. Допомогли знайти тіла синів члени громадської організації «На щиті», ризикуючи своїм життям. З’ясувалося, що моїх синів та ще 12 воїнів поховали місцеві жителі: зробили труни, викопали братську могилу. Ледве знайшли тих людей, щоб вони показали місце поховання. Так вдалося забрати синів додому…

Коли ми організовували похорон Ростика і Владика, то люди казали: «Це ж треба – така містика, щоб в один день народитись і в один – загинути». Намагаюсь більше спілкуватись із людьми, тому що думки линуть зовсім в іншу сторону. Занадто важко та боляче втратити відразу обох своїх дітей… Мої сини були для мене наче крила: як ми їх любили, як гордились, раділи, збираючись вдома великою та щасливою родиною.

– Чи залишилися власні сім’ї у ваших хлопців?

– На щастя, так. У мене прекрасні онуки. Старший син Владислава Даниїл, якому ось буде 24 роки, пішов слідами тата, теж воює. Молимося всі за нього і чекаємо живим з Перемогою. Молодший, Тимур, вчиться у восьмому класі, захоплюється філософією й музикою, росте справжнім патріотом і мріє про професію лікаря. У Ростислава теж двоє діток. Єлизавета – копія тата, золота медалістка, навчається в Одеській юридичній академії та займається моделінгом. 11-річний Михайлик ходить до п’ятого класу. Онуки з невістками часто в нас гостюють, підтримують чим можуть. У перші дні після звістки, що Ростислав та Владислав загинули, мені було вкрай важко, просто опустились руки. Але мої дорогі внуки взяли з мене слово, що ми повинні триматися й жити далі заради наших рідних Героїв, які, виборюючи мирне небо, віддали найдорожче…

Вікторія МИКИТЮК, fakty.ua