У дитинстві Олександр Волинець маленьких карасиків ловив у ставку на прадідівському хуторі. Тепер, почистивши його й зарибнивши, ось таких сомів витягує.
В гостях у волинського фермера: дід Андрій порадів би ранчо, яке на родинному хуторі звів його внук
А ще – крутезним джерсійським коровам і граційним коням, подивитись на які до його нащадка приїжджають з усієї України
За селом Уляники, що на Рожищенщині, під лісом колись стояла невелика хатина Стельмащуків – тепер на тому місці ще здалеку можна побачити сучасний просторий дім під зеленою металочерепицею. Це і є будинок фермерського господарства «Стельмащук», у назві якого Олександр Волинець зберіг пам’ять про свого предка
«А ти не хочеш вернутися на те місце, де твоє коріння?»
Олександр Волинець у своєму житті був далекий від сільського господарства. І в армії понадстроково прослужив не один рік, і в міліції працював, і навіть тренером з велоспорту був. Оскільки свого часу вивчився на електрика, то бізнес організував, пов’язаний якраз із цією сферою. Перш на базарі точку мав, а потім створив у Луцьку і свою фірму «Торговий дім «ВО-Електрик».
Зайшов у хату, де жив, глянув на ліжко, яке там ще стояло. Пригадав бабусю, яка мене малим гляділа. І щось перемкнуло в голові від вражень, які вмить нахлинули.
З цього й почалася наша розмова: як же так сталося, що чоловік, котрий, як мовиться, далекий від землі, став фермером?
– Я ж там народився й жив більше десяти літ, – каже Олександр Петрович. – У 1964 році батьки перебралися в Рожище, потім – до Луцька, й це місто давно стало моїм та моєї сім’ї. На пенсію вийшов у званні підполковника.
Одного разу зустрівся із сусідом по хутору Юрієм Дацюком, який теж був уже лучанином. От він і запропонував поїхати туди, де наше коріння. Поїхали, походили… Юрій спитав: «Тобі не хочеться вернутися на це місце?». Я, пригадую, зреагував на це байдуже. Мовляв, що я тут забув? У 2008 році Юрій помер. Минув ще рік-другий, а мене не покидала думка, навіяна його ностальгійним запитанням, чи не хотів би я вернутися на хутір. На той час сини мої вже були дорослі, допомагали в бізнесі. Власне, було на кого свою справу залишити (зараз вони фірмою й займаються). І вирішив я ще раз поїхати в Уляники, подивитися на рідний хутір. Зайшов у хату, де жив, глянув на ліжко, яке там ще стояло. Пригадав бабусю, яка мене малим гляділа. І щось перемкнуло в голові від вражень, які вмить нахлинули. Душа заспівала, й захотілося мені бути на прадідівському хуторі.
У 2011 році Олександр Волинець зареєструвався як фермер. Так з’явилося господарство «Стельмащук». Назва електрофірми, в якій є літери «ВО», – за прізвищем його батька. А ось надумавши хазяйнувати на хуторі, чоловік вирішив зберегти пам’ять про свого діда Андрія, всієї маминої родини, котра за мірками совєтів, які прийшли сюди в 1939-му, належала до числа куркулів. Дід мав 17 моргів землі і 1,5 – лісу (щодо одиниці виміру «морг», то у давнину нею визначали площу, яку одна людина здатна зорати, скосити одним запрягом коня протягом робочого дня – від ранку до полудня, звідси й назва: від німецького слова «морген», тобто «ранок». Залежно від місцевості, ґрунту, морг дорівнював 0,33 – 1,07 гектара). До речі, тепер онук Андрія Стельмащука хазяює на 120 гектарах землі, яку люди віддали йому в оренду. Й лише 25 соток – тих, де й стоїть фермерський будинок, – приватизовані.
«Мама ще побачила, як я тут почав хазяйнувати»
Сьогодні фермерське господарство «Стельмащук», де Олександр Волинець у 2015 році розвів джерсійських корів (це давня порода, відома своїм жирним молоком, виведена в Англії на острові Джерсі приблизно наприкінці XVIII століття), має статус племінного. Сюди їдуть дрібні фермери з різних куточків України, аби перейняти досвід. Чимало охочих і собі придбати телят – варто переглянути фейсбук-сторінку господарства, аби в цьому пересвідчитися. Зараз на фермі в Олександра Петровича – 46 голів таких корів. А починалось із 30. І це була ціла епопея, про яку в нашого героя спогад із гірким присмаком. Бо ж то сім з половиною місяців пішло у нього на те, аби привезти корів із Польщі, де придбав, на Волинь («Скільки-то чиновницьких порогів треба було оббити, щоб подолати бюрократичні перепони?!»). Є в хазяйстві коні – особлива пристрасть господаря. Розводив він свого часу і кіз, свиней. І про це теж могла б бути окрема розповідь. Але мені найбільш хотілося дізнатися (почути, побачити) про те, як же чоловік облаштовувався на прадідівському хуторі, чим він є для нього зараз.
Від приміщення, де й утримуються корови, коні, – під нього пристосовано викуплене колишнє колгоспне картоплесховище, – ми їдемо на ранчо. Саме це слово, що прийшло до нас з американського материка, де воно є найпоширенішою назвою фермерської садиби, здебільшого звучало в розмові з Олександром Петровичем та зоотехніком господарства Наталією Згарською, котра, до речі, тут працює і дояркою, і майстром сироваріння, над яким свого часу «чаклувала разом із Петровичем» (правда, так склалися обставини, що виготовлення сиру, який у 2017 році на першому в Україні конкурсі крафтової продукції став переможцем, поки що призупинено).
Дорога, якою ми їдемо, – ще з тих радянських часів, коли в Уляниках ракетна військова частина стояла.
– Я був малим, – розповідає Олександр Волинець, – але добре пам’ятаю, як військові її прокладали. Машини курсували – везли сюди бетонні плити. Міцний бетон – добре й дотепер збереглася дорога. А колись тут була вулиця
Черешнева, бо обабіч росли черешні.
…От ми й на ранчо, де гарна садиба. А поряд з нею – ставок. У дитинстві Олександр Петрович, як пригадує, карасиків маленьких ловив у водоймі, яка на той час була болотцем. Після того, як почистив ставок і зарибнив його, можна витягти сома, що заважить не один кілограм.
Господарські справи пішли в мене на лад, як я зауважив, коли знайшов свої родинні ікони, котрі, за словами монаха з Почаївської лаври, «десь валяються в пилюці й просяться на своє місце». Тепер ці образи – в моєму фермерському будинку.
– Коли я вирішив на хуторі хазяйнувати, – каже чоловік, – тут нічого не було. Навіть хатина й та згоріла – хтось, видно, запалив бур’яни, які довкруг росли, вогонь добрався до неї й знищив. І як у 2011 році я привіз сюди свою маму, то вона, як зараз бачу, сіла на кадуб криниці й спитала із подивуванням: «Сину, тобі хочеться тут щось робити?» У відповідь почула моє коротке: «Це навіть не обговорюється» ‒ й, засміявшись, махнула рукою зі словами: «Ах, роби, що хочеш!».
Он він той колодязь, з якого воду пили предки чоловіка й він сам у дитинстві. Правда, криниця оновлена – і верхній кадуб замінено (решта всі – старі, тож їм – до сотні літ), і накриття дерев’яне зроблено, й воду тепер електронасос подає – корбу не треба крутити, аби відро витягнути. А неподалік два молоденькі волоські горіхи ростуть. Вони для Олександра Петровича – своєрідний символ. Він каже:
– Цих горіхів тут не було. Стирчали два старі пеньки, які, здавалось, уже засохли. А навесні пішли молоді пагони. І це теж додало сили моїй думці, яку розбудив клич предків: «Я тут повинен бути!». За десять літ он які деревця виросли!
«Добре, коли ти не думаєш, чи вигідна справа, за яку взявся, заробиш щось на ній чи ні»
Займаючись електробізнесом, Олександр Волинець пів світу об’їздив. Багато що почерпнув і в країнах Європи, і в Китаї. Вже тоді, як зараз каже, ніби передбачав, що колись буде в нього ще й така агросадиба. В зелених Альпах Швейцарії, зокрема, вабили око ошатні будиночки. Завдяки архітектору Роману Лавренюку, який робив проєкт його фермерського дому, такий екзотичний куточок ніби перенесено й під Уляники.
– Добре, коли ти не думаєш, чи вигідна справа, за яку взявся, – розмірковує Олександр Петрович. – Облаштовування ранчо було для мене швидше як хобі, заняття для душі, а не спосіб заробити щось та ще й відразу. І я вдячний дружині Галині, яка не перечила мені в моєму задумі. Тепер і сама любить приїхати весною, влітку на свої грядки. До речі, господарські справи пішли в мене на лад, як я зауважив, коли знайшов свої родинні ікони, котрі, за словами монаха з Почаївської лаври, «десь валяються в пилюці й просяться на своє місце». Тепер ці образи – в моєму фермерському будинку. А свого часу і в холодному Норильську вони побували зі своїми господарями.
Більш як за десять років ранчо Олександра Волинця стало відомим на Волині завдяки не лише успіхам у господарюванні, а й традиціям, які тут утвердилися. На базі ранчо влаштовували не раз реабілітаційні заходи для сімей учасників АТО. Два свята тут уже добре прижилися: взимку – на Водохреще –охочі можуть у ставку скупатися, влітку – на Петра й Павла – чоловіки, осідлавши коней, згадують про міць і спритність українського козацтва. А в час повномасштабного вторгнення росії в Україну Олександр Петрович долучився до волонтерства. З цього приводу каже:– Як я був молодший, то без мене не обходилася ні Помаранчева революція, ні Революція гідності. Різні моменти, навіть доволі екстремальні, були – слава Богу, залишився живий. На війну мене вже за віком не беруть. Але, як і всі, не стою осторонь. Як можу, допомагаю захисникам. Наш механізатор Андрій Радіонов воює на Сході України. Відсутність його дуже відчутна, бо ж на фермі без мене всього три працівники. В гарячу пору, коли орати, сіяти треба чи жнивувати, мої сини з Луцька приїжджають, без їхніх рук ніяк не обійтися.
Тому найбільша мрія фермера – Перемога України над ворогом.
– У цьому році я друга втратив, – говорить він з печаллю в голосі. – У бою з окупантами загинув Славік Зенц із Рожища. Ще 13 лютого він телефонував, казав: «Петрович, ми скоро війну виграємо! Приїду до тебе з усім своїм підрозділом святкувати Перемогу!». А 25-го його не стало. На жаль, ціною багатьох життів дається Україні свобода.
