«Це була найважча ділянка роботи, яка звалилася на плечі колективу, але ми з нею успішно справилися», - каже Людмила Якименко про завдання у перші місяці війни.
«Усе життя лякали бандерівцями, а тут перший зустрічний «бандера» дав гарячого чаю і поїсти»
Ці слова переселенки з Донеччини переповіла в інтерв’ю начальниця управління соціального захисту населення виконкому Нововолинської міської ради Людмила Якименко (на фото)
«Спочатку виникали черги, доводилося працювати до ночі...»
– Від 24 лютого 2022 року дотепер на Волині знайшли прихисток майже 77 тисяч внутрішньо переміщених осіб. З них майже 10 тисяч – у Нововолинську, понад 6 тисяч тут проживають досі (найбільше після Луцька). Людмило Степанівно, як ви всьому давали раду, адже роботи збільшилося в рази?
– Як відомо, відразу після того страшного 24 лютого в наше місто, як і в інші населені пункти Волині та сусідніх областей, почали їхати мешканці тих регіонів, де точилися бойові дії, або які опинилися в окупації. Оскільки ми першими отримали доступ до єдиної інформаційної бази, займалися реєстрацією внутрішньо переміщених осіб, яких у наше місто прибуло майже 10 тисяч. І це треба було зробити оперативно, до 1 травня, адже тільки тоді вони могли отримати кошти й іншу матеріальну допомогу.
Середньостатистична внутрішньо переміщена особа – це людина середнього достатку (багаті виїхали, як правило, в інші країни), передпенсійного віку, комунікабельна й щира.
Спочатку виникали черги, жодних інструкцій ми не мали – це була найважча ділянка роботи, яка звалилася на плечі колективу, але ми з нею успішно справилися. Зараз щоразу постають нові завдання. Такі, як, наприклад, облік і обслуговування людей з інвалідністю, набутою внаслідок каліцтва від вибухонебезпечних предметів, тощо. Не все владнали з такою групою людей, як регресники, потерпілі на виробництві, щодо їхнього санаторно-курортного лікування, забезпечення засобами реабілітації. Щоб чітко знати, як рухатися в цьому напрямку, пишемо листи в Міністерство соцполітики, ставимо питання у профільному департаменті області.
– Знаю, що в рамки робочого дня ви не вписувалися...
– Спочатку доводилося довго затримуватися на роботі. Щовечора збиралися й обговорювали, як краще все організувати. А наступного дня вже працювали за визначеною схемою. Напрямки розділили: одні приймали заяви, інші – вносили дані в програми. Незважаючи на посадові інструкції, це доводилося виконувати навіть уночі, тоді було менше навантаження на інтернет, а інколи навіть із домашніх комп’ютерів дистанційно. В нас тоді була своя війна, тилова… До честі керівників міста, вони часто приходили сюди, запитували, що потрібно для підсилення.
– Бачимо по ситуації в місті, що порівняно з першими місяцями приїжджих зменшилося.
– Звичайно, в перші місяці їх було найбільше, майже 10 тисяч осіб. Постійно в Нововолинській громаді перебуває понад 6 тисяч переселенців. Спостерігається постійна міграція: одні їдуть за кордон або повертаються додому, інші приїжджають… Але їх потік не припиняється.
«90 відсотків переселенців розмовляли російською, тепер – майже навпаки»
– Людмило Степанівно, яка вона – типова внутрішньо переміщена особа?
– Перша хвиля – це були налякані, нещасні люди з Донеччини, Харківської, Київської, Житомирської областей, які все покинули й тікали від явної смерті. Траплялися серед них, звісно, й «мажори», які могли «качати свої права», але таких було небагато. Ми намагалися усіх зрозуміти, проявити максимум толерантності, витримки, уваги. 90 відсотків переселенців розмовляли російською, тепер – майже навпаки. Зараз більшість приїжджає з Херсонської та Миколаївської областей. Середньостатистична внутрішньо переміщена особа – це людина середнього достатку (багаті виїхали, як правило, в інші країни), передпенсійного віку, комунікабельна й щира. Ми – в постійному контакті з ними, вивчаємо потреби й запити на майбутнє.
– Напевно, психологічно непросто було з цими людьми спілкуватися?
– Яких тільки шокуючих історій ми не наслухалися! Які приниження і знущання вони перенесли, коли в Херсон зайшли кадировці, як мусили вивозити людей у мішках, аби залишитися живими, скільки страхів, переживань і жаху зазнали. Були й зворушливі розповіді, від яких наверталися сльози. Запам’яталася життєва драма однієї бабусі, яка приїхала сюди з онуком. Батько хлопчика за кордоном, мама – позбавлена батьківських прав. Розповіла, що їхня хата в одному із селищ Донеччини повністю розбомблена. Вони в чому встигли вибратися, в тому й приїхали. Спочатку жили на Дніпропетровщині, потім знайомі підказали їхати на Волинь. Попервах, каже, боялися «бандерівців», якими все життя їх лякали. Але коли прибули сюди – перший зустрічний «бандера» дав гарячого чаю і поїсти. Тому бабця не переставала говорити, що в нас добрі й милосердні люди, і не стримувала сліз вдячності.
Читайте також: Як у ліцеї на Волині зустрічались з переселенцями (Фото).
