«Ми ніколи не будемо рідними – ні братами, ні сестрами звідними...»: і в Першу світову українців везли на Сибір

...цинізмом начальника московського патріархату

Як повідомляли російські пропагандистські ЗМІ, патріарх рпц кіріл під час пасхальної промови звернувся до «малоросів», що живуть на «російській землі», з вимогою миру, тобто капітуляції перед росією. Він заявив, що молитиметься за благословення «землі руської». При цьому уточнив, що «землею руською» вважає Україну. Особливий цинізм у словах: «Ми повинні силою нашої молитви і нашими добрими справами зробити все, щоб якнайшвидше цей конфлікт зупинився, щоб мир і спільне добре життя, братерські відносини знову з’єднували міцно-міцно наші народи, які були єдиним народом єдиної Русі».

Думаю, прочитавши таке, багато хто може відповісти на це рядками з вірша української поетеси Анастасії Дмитрук: «Ми ніколи не будемо рідними – ні братами, ні сестрами звідними...» (українською мовою він зазвучав у перекладі Володимира Крижанівського). Написаний ще в 2014 році після анексії нашого Криму, сьогодні, коли другий рік триває повномасштабна війна, яка забрала життя багатьох захисників-Героїв та мирних людей, цей вірш набув у стократ більшої актуальності. Адже ми вже знаємо про звірства росіян у Бучі й Бородянці на Київщині, в багатостраждальному Маріуполі, інших українських містах та селах, котрі опинилися в тимчасовій окупації...

Так було в СРСР, що нам втлумачували ідею непорушної дружби братніх 15 республік Союзу. От тільки чомусь росіяни були завжди «старшим братом». Але не тим, котрий стає помічником, порадником, – вони перебрали на себе зовсім іншу місію: поставивши себе вище від інших, вирішили, що можуть правити долями, зокрема українців...

росія припинить воювати – не буде війни, але якщо Україна припинить воювати – не буде України».

Недавно про це нагадав поширений кимось у фейсбуці документ, що був надрукований у газеті «Літературна Україна» в лютому 1992-го. Тобто після здобуття нашою державою Незалежності. Йдеться про наказ від 22 червня 1944-го Народного комісаріату внутрішніх справ і Народного комісаріату оборони СРСР. Зверніть увагу на його назву: «Вислать в отдєльниє края всєх украінцев»  (знаючи, куди лежав шлях тисяч волинян, обпалених морозами Сибіру, слово «отдєльниє» так і хочеться замінити точнішим – «отдальонниє», як було в реальності. Серед багатьох пунктів і підпунктиків зловісного документа є й такий: «Для борьби с антісовєтскімі бандамі пєрєбросіть 12 і 25 каратєлєй дівізіі НКВД». Його «жорна» особливо відчутно запрацювали в 1947-му, коли почалася операція «Запад» – наймасовіша депортація, здійснена радянською владою в Західній Україні. Однією з її головних цілей було нейтралізувати діяльність Української повстанської армії та тих, хто їй співчував і допомагав.

У цьому зв’язку пригадується Петро Соловей із Каменя-Каширського, з історією життя якого наша газета ознайомлювала своїх читачів. Він мав всього чотири роки, коли їхню родину з клеймом «вороги народу» вивезли, як мовиться, до білих ведмедів. Малим був, але назавжди запам’ятав той товарняк, яким із Ковеля, зі збірного пункту, відправляли в далеку й незнану чужину. І те місце, з якого почалися страждання не одного року.

…що і в Першу світову війну росіяни вивозили неугодних на Сибір

Якраз тепер я читаю роман відомої української письменниці Марії Матіос «Букова земля», де описана історія п’яти родин різного суспільного статусу, а також історичних персонажів, так чи інакше пов’язаних із Буковиною. Відображені в книзі події відбувалися впродовж 225 років. А наразі, щодо теми сьогоднішньої розмови, хочу разом із авторкою роману зробити екскурс у 1914 рік, коли на початку вересня російські війська зайняли крайову столицю Буковини – Чернівці.

Сталося це після короткої процедури передачі міста, яку здійснив бургомістр Сало фон Вайссельбергер. Високопосадовець наївно думав, що з окупантами можна домовитися. Він подбав, щоб контрибуцію було сплачено, хоч і в меншому розмірі, як спочатку вимагали окупанти, бо більше просто нереально було зібрати, гарантував лояльність мешканців міста у ставленні до нових господарів. Але це, як виявилося, не врятувало. У його подружній спальні якось рано-вранці з’явилися незнайомці і скомандували «адєвацца». Попереду була жахлива дорога по неозорих просторах російської імперії. «Довго стояли на мерзлих коліях у Самарі над Волгою. А ще довше – в Уфі над Уралом. А потім для бранців почався безбереговий, безлюдний, непояснимий Сибір. Челябінськ, Омськ, Томськ. Від Томська до майбутнього місця призначення в Наримському краї арештантів чекало ще більше трьохсот кілометрів при 32 градусах морозу, страшна – гробова – довколишня тиша та безкрая для ока пуща. І небачені досі людські житла – юрти остяків («остяки» – застаріла назва від «ханти» – корінний малочисельний фінно-угорський народ, який проживає на півночі Західного Сибіру, в основному в Ханти-Мансійському автономному окрузі – Югре. – Авт.)».

Лише через три тижні чернівецькі виселенці потрапили на місце призначення, де й Різдво святкували. На Святвечір навіть дванадцять страв мали та шкаличок вина. Бургомістра, хоч він і не християнської віри, запросили до гурту, бо ж на його гроші була куплена пшеничка, з котрої зварили кутю. Тож було «усе по-людськи. По-християнськи. І дякувати Богу, що остяки так легко підкуповуються нашими грішми у цім Богом забутім і людьми проклятім краї»…

Ось так було у 1914 році на Буковині. Ці жахи повторилися і після Другої світової війни. Скільки-то подібних картинок-споминів можна знайти у книжці «На Сибір і додому», яку написав уже в незалежній Україні Петро Боярчук, котрий багато літ працював у «Волині»?! Власне, на сторінках нашої газети вперше й були надруковані нариси, які згодом увійшли в художньо-документальну повість. А взявся автор, заслужений журналіст України, за цю непросту тему й так достовірно описав пережите репресованими, бо сам теж був вивезенцем – із числа тих, кого тепер називають «діти репресій». Перша хвиля депортації сім’ю Боярчуків оминула. Проте у 1951-му ця доля її наздогнала. Маленькому Петрові було тоді чотири роки. Вернувся він із Сибіру на рідну землю 13-літнім підлітком.

…«якщо Україна припинить воювати – не буде України»

Торік, уже в час повномасштабного вторгнення росії, на дев’ятому році агресії північного сусіда проти нашої держави, з боку окремих діячів країн Заходу звучали заяви про «необхідність порятунку обличчя російського президента». В медіа з’являлися публікації про важливість створення належних умов для «переможного відступу» кремлівського керманича. З цього приводу крапки над «і» розставив Державний секретар США Ентоні Блінкен: у вересні 2022 року на засіданні Ради безпеки ООН, присвяченому підтримці миру й безпеки в нашій країні, він сказав: «росія припинить воювати – не буде війни, але якщо Україна припинить воювати – не буде України». А вже ми, знаючи, які репресії випадали на долю нашого народу в час тоталітарного режиму, можемо уявити, що, коли, не дай Бог, «не буде України», нас чекатимуть ті самі товарняки й далека дорога на Сибір.
За рік, що минув, багато хто побачив незламність українців й усвідомив, що вони виборюють не лише свою Незалежність, а й ціною багатьох життів захищають демократичні цінності, які утвердилися в країнах Європи. І сьогодні світ уже переймається не порятунком обличчя російського президента, а тим, аби Україна одержала надійну необхідну зброю, завдяки якій ближчою стане її Перемога над окупантами. Оцінку злочинних дій путіна ми бачимо в тому, що 17 березня 2023-го Міжнародний кримінальний суд у Гаазі видав ордер на його арешт (заарештувати й видати підозрюваного мають на території однієї зі 123 країн, котрі визнають юрисдикцію МКС).

Читайте також: «Для чєво тєбє вазвращацца?»: волинська координаторка пояснює, що треба знати про пошук військових, зниклих безвісти