Світлини повертають жінку у незабутні миті, коли чоловік був поряд...
Тепер їхнє щастя залишиться лише на фотографіях: історія вдови Героя з Волині
Вдова Героя Івана Шишка Оксана розповіла історію їхнього кохання. А воно було таким романтичним!
«Хтось квіти і цукерки купує, коли освідчується, а Іван мені приніс пуховий шарф і помаду»
Ми зустрілися з Оксаною в затишній оселі подружжя у селі Здомишель, що на Ратнівщині на Волині. Перша думка – про те, що, на жаль, сюди вже не прийде господар. Але не на цих сумних нотках почалася наша розмова. Знаючи, як то боляче жінці, котра рано овдовіла, говорити про непоправну втрату, розпитую не про загибель чоловіка, а про те... як зародилася їхня любов.
Тепер їхнє щастя залишиться лише на фотографіях, які зберегли миті з незабутнього весільного дня, з молодих літ, коли ростили дітей, дім свій будували...
– Ой, то така романтика була! – відгукується Оксана (уже з цієї фрази зрозуміло: їй є що пригадати, й це якраз той спомин, який тепер по-особливому гріє душу, бо як це втішно, коли і через три десятиліття – торік у серпні подружжя відзначило б перлинне весілля – можеш сказати, що Бог дав доброго чоловіка). – Я родом із села Шменьки, але на танці з подругами ходила у Здомишель, де жив Іван, бо тільки тут був клуб. Там і побачилися, познайомилися.
Через рік зустрічей вони одружилися. Весілля було у серпні. Хоч освідчився Іван і покликав заміж ще раніше. Жінка розповідає:
– Це ще взимку було. Хтось квіти купує, цукерки, свічки запалює. Іван же приніс незвичний подарунок – пуховий шарф і помаду. Ось так освідчився. Спитав, чи вийду за нього заміж. А мені ще ж сімнадцяти нема! Кажу йому: «Я розумію, що тобі пора женитися, а мене ж і не розпишуть». Але врешті-решт погодилася. І як тільки мені виповнилося сімнадцять, подали заяву на реєстрацію шлюбу.
Після весілля Іван перевіз Оксану до своїх батьків у Здомишель. Але жити в невістках їй не довелося.
Як був в АТО, то в день мого народження чи на 8 Березня подзвонить хлопцям в село й попросить, аби купили букет і привітали мене.
– Забрав мене Іван, а моя мама – в істериці, – пригадує жінка. – Справа в тому, що вона – інвалід першої групи. Народила мене, коли вже сорок два роки мала. Тож я на її істерику не образилася, а подумала: «То мама мене годувала, надіялася якусь поміч мати, а я її саму залишу?». Одне слово, пішла я додому у свої Шменьки. Іван тут же – вслід за мною. І я була вдячна йому за те, що підтримав мене. А щоб стало зрозуміло, як починалося наше сімейне життя, скажу, що у маминій, як ми кажемо, шевченківській хатині була одна кімнатка, в якій усі ми тіснилися. Там наші син і донька народилися й уже попідростали. А коли побудувалися у Здомишлі, то маму із собою забрали. Не покинула я її.
Оксана приносить фотоальбом і, взявши на поміч світлини, ніби повертається в минуле – таке непросте, й таке незабутнє:
– Ото наше вінчання… А на цьому знімку, де я сиджу в Івана на руках, видно колорит нашої кімнатки – бачите, скільки на ліжку викладено подушок з вишитими прошвами? А то Іван із заробітків вернувся. Разів два був він у росії, а більше – в білорусі. На свій будинок почали стягатися, як тільки поженилися. Десять літ будували його.
«Може, хтось думав, що чоловік на війні мільйони має»
Коли вже і хата своя була, і в хаті все необхідне, коли діти повиростали й здавалося, що можна нарешті спокійніше пожити, у подружжя Шишків почалися інші розлуки. Тривожніші…
– У 2014 році, – розповідає Оксана, – Іван відразу пішов в АТО. Й загалом п’ять з половиною літ боронив Україну.
Може, хтось думав, що чоловік на війні мільйони має... Дехто так і казав, що він за гроші воює. А щоб ви уявили, які то кошти були, скажу, що в перші місяці йому триста гривень платили. Іван був настільки патріотом, що коли почалося повномасштабне вторгнення росії, він не міг вдома сидіти. В перші дні подався в Самари – в тероборону записався. А на початку березня сказав, що його місце на передовій. Я пробувала відговорити:
«Іване, нехай, може, вже молоді йдуть на війну, ти своє відвоював. І поранення мав, і контузію». А він і слухати не хотів. Не став чекати повістки. Другого березня попрощалися ми з ним, і більш я його не бачила.
Жінка пригадує чоловікові слова: «Якби мені навіть хтось сказав, що я загину, то все одно пішов би воювати».
«Ніби душа його водила мене дорогими нам обом місцями»
Жінка знала, що завжди о шостій ранку чоловік зателефонує. Розпитає, як там вдома, що вона робить. Спілкувалися по відеозв’язку – Оксана показувала, як ремонт будинку просувається, за який взялася, як гарно в них буде в залі з новими люстрами…
– І 28 липня був дзвінок, – розповідала вона, підійшовши в розмові до того дня, коли обірвалося життя чоловіка. – Іван сказав: «Поїдь у Шменьки й подивись, чи можна вже овес молотити» (в моєму селі ми тримали город). Подзвонила я подрузі, й поїхали ми велосипедами на мою малу батьківщину. Іван ще ж хотів, щоб і на стару хату подивилася, в якій більш як десять літ жили. Ніби душа його водила мене дорогими нам обом місцями: пройдися там, подивися на те… Ввечері чоловік мав знову потелефонувати й дізнатися, чи ж дозрів овес. Не дочекалася дзвінка. Набираю сама номер Івана. Не відповідає. На другий день його брат Юрій (той, що теж на війні був, а потім його в тероборону перевели) мені телефонує: «А ти нічого за Івана не чула?» – «Нє… А що?». Відповіді від нього не було – відключився. Дзвоню тоді ще одному брату, який живе по сусідству:
«Вітя, телефонуй до Юри, бо він щось недоговорює. Я ж відчуваю». У трубці – слова крізь сльози: «Оксано, Івана вже нема». В мене й телефон з рук упав. Мені випало синові сказати, що нема нашого батька. Донька, як дізналася про це, то в лікарню потрапила.
Оксана розповідає, яким добрим татом був Іван для їхніх дітей («для них і заради них жив»), а для неї – чоловіком:
– Їде, бувало, трактором із поля, то волошок чи інших квіточок нарве для мене. А як був в АТО, то в день мого народження чи на 8 Березня подзвонить хлопцям в село й попросить, аби купили букет і привітали мене. Ніколи не забував про це. То вже як цього разу пішов на війну, було не до квіточок.
І знову знімки – в поміч. На одному з них – Іван із подарунком від побратима на свій день народження. Фото зроблене у вересні 2021-го, коли йому виповнилося п’ятдесят шість літ. Торік Оксана у такий день була на могилі чоловіка. Тепер у неї, як каже, одна дорога – на кладовище.
Читайте також: Козак із Малої Глуші вивіз з-під обстрілів по мінному полю 19 поранених побратимів.
