Алла Опейда: «Хто співає рідною мовою – не здатний ні на підлість, ані на зраду!».
«Я це напророчила у 1986 році, коли почали з В’ячеславом Судимою співати стрілецькі й повстанські пісні і нас питали – чи не страшно?..» (Відео)
Ті, хто знає Аллу Опейду (на фото) і її творчість, кажуть, що таких артисток, як вона, дуже мало. Вона – та, хто тримає й плекає власне волинську пісню; та, чий голос чарує й повертає до головного життєвого кореня, який часто губиться в щоденній суєті. На творчому рахунку Алли Олександрівни багато перемог у фестивалях і конкурсах, осібно і в дуеті «Душа Волині» із заслуженим працівником культури України В’ячеславом Судимою; а ще ж є здобутки її вихованців – зразкової вокальної студії «Зернятко» та фольклорного колективу «Вервечка», сольні диски... Вона називає себе артисткою «державною», бо те, що вміє й робить, зміцнює наше українське невидимими нитками
Анкета читача «Волині»:
1. Прізвище, ім’я, по батькові, вік, професія (посада)… Опейда Алла Олександрівна, за фахом – хормейстер, за посадою – директорка культурно-мистецького центру (КМЦ) «Красне» КЗ «Палац культури міста Луцька». А є ще звання – заслужена артистка України.
2. З газетою «Волинь» я... стільки, скільки себе пам’ятаю. У нас завжди була вдома тоді ще «Радянська Волинь». Спочатку купували, потім виписували. Я ще була маленькою, тому найбільше цікавилася рецептами. Чомусь запам’яталися рецепти страв із рибних консерв. (Тепер ті консерви уже дорогі, тож їх можна смакувати без додаткової обробки). Уже в дорослішому віці я шукала новини з Волині, статті про відомих людей, звичайно, і про себе. Дуже цікаві матеріали були покійної Анастасії Філатенко. Статті про свою творчість я, звісно, зберігаю. І до сьогодні «Волинь» – улюблена газета: я читаю її в інтернеті, а мама й далі виписує. Ще й збирає квитанції на розіграші.
3. Я вважаю, що місце пісні під час війни... Безперечно, пріоритетне! На початку повномасштабного вторгнення хотілося, правда, не співати, а, даруйте, вити... Напевно, на той момент і голос пропав, бо не знала, куди кинутися. Але, на щастя, все швидко змінилося, коли зуміли зібратися, взялися за волонтерство. Зворушило й дуже допомогло відчуття гордості з того, що весь світ дивувався у перші дні (й тепер, звичайно) подвигу наших ЗСУ. Пісня – це наш бойовий дух. Наша пісня небезпечна для ворога. Вона очищає не лише тіло, а й душу. Дає їй змогу піднятися у небеса і випросити здоров'я, щастя, зцілення не лише для себе, а й для Вітчизни. Вона потужна своєю енергетикою, тому й наводить жах на ворогів. Недарма козаки, йдучи в бій, завжди співали. Співали і махновці, гімназисти під Крутами, петлюрівці під Базаром, зокрема й в останню свою мить...
А сьогодні як ніколи ми повинні бути пильні – заберуть пісню кляті російські орки – потім мову, а тоді ще душу,... задля цього вони і нищать нас. Тому співаймо «На повні груди! Співаємо і в горі, і в радості! Бо ми – українці! Нехай бояться!».
4. Нинішні події для моєї родини десь перегукуються з тим, що було під час Другої світової війни... Цей перегук стосується вимушених переселенців, які нині втікають зі Сходу й Півдня України. Мій батько теж був таким: пережив операцію «Вісла». Тоді його сім’ю, як і багато інших, жорстоко гнали з обжитих земель, позбавляли усього, що вони мали... Спочатку сім’я мого тата опинилася на Херсонщині, а потім переїхала ближче до малої батьківщини – сюди, на Волинь. (У 1944 році йому було десять літ, і йому доручили важливу місію – носити й берегти ручну швейну машинку: мама шила й так економили на одязі.) Там, у Польщі, у них лишилися гектари землі... Оце я можу співставити: як важко доводиться тим українцям, які кидають усе нажите роками, поколіннями!
5. Російськомовні пісні... Я співала їх, коли ще навчалася у школі і в музучилищі. «Лєнін всєгда с тобой...». У такій країні ми жили. Коли прийшла працювати в Будинок культури Луцького району, то у програмі, на щастя, була лише одна пісня чужою мовою. А далі я забулася, що то таке: з 1986 року почали співати й пропагувати з В’ячеславом Судимою в дуеті «Душа Волині» стрілецьку й повстанську пісню. Хоча тоді нам казали, що це має бути страшно, що як ми не боїмося. А я відказувала: «Ми ще й диск випустимо!»... Бачте, напророчила! Хоча в часи Партії регіонів нас за пісні УПА теж рідко на сцену пускали. У своєму ж репертуарі я торкнулася нашого волинського фольклору, автентики – пісні-розради, яку хочеться виконувати для душі.
6. Культура у воєнний час... Це без перебільшень зброя у всіх значеннях. Наприклад, у перші місяці минулого року, коли плели сітки для воїнів, то також переробляли всі атрибути зі сцени: у нас були сітки для дитячих мюзиклів (гарно розтягувалися), то ми їх переплітали й співали, бо так веселіше. Правда, тільки заведеш – а тут «тривога»... Ще ми збирали пляшки хлопцям на коктейлі Молотова. І така енергія допомагала нам впоратися з усім тим. А згодом взялися за арттерапевтичні центри для дітей, які були вимушеними переселенцями. Ми проводили «майстерки»: ліпили, щось складали, малювали... І коли та дитина ліпить все в жовто-блакитних тонах і на чорному тлі й при цьому ділиться важкими спогадами, а в очах у неї – закам’янілість, то це говорило за себе. Ми мусили їх відволікати: малювали квіточки, пісні стали вивчати, в ігри грали... І при цьому опановували українську мову!
Від долі не втечеш. Іншого шляху не бачу: мій супутник, друг і порадник в горі й радості – пісня.
7. Заняття з дітьми зі студії «Зернятко» відрізняється від довоєнного... Тим, що ми працюємо із сьогоднішньою тематикою, виступаємо на вулицях і збираємо кошти для ЗСУ. Створили дуже багато цікавих вокальних композицій, наприклад, «Ми з України» – за мотивами «Kalush Orchestra» (гурт – переможець Євробачення-2022 – Ред.). Ми виходили співати в центр міста, на вулицю Лесі Українки – діти дуже цього хотіли й пишалися, що вони теж допомагають.
8. Я з насолодою займаюся... В’язанням. Плету шапочки для своїх онучки, яка народилася уже під час війни й має уже 1 рік, й онука. Хай не вистачає часу, але для цього є «колискова» вечірня й нічна пора.
9. Якби я могла щось змінити у своєму житті, то... Навіть не знаю, куди б я могла скрутити... Від долі не втечеш. Іншого шляху не бачу: мій супутник, друг і порадник в горі й радості – пісня. Правда, як мріяла про сцену, то не думала, що потраплю в культуру. Тепер я – державна артистка. Виявляється, не всі артисти – в шоу-бізнесі. Ми робимо ту справу, яку потрібно.
10. Ставлення до української культури після війни... Не знаю, чи переоцінить переважна більшість українців її силу. Хоча дуже хочу вірити, що так станеться. У 2016 році ми з В’ячеславом Судимою і Василем Чепелюком виступали з концертом у Волновасі на Донеччині – то люди підходили й питали, чому ми не приїздили раніше? Казали, що у них співали Ірина Білик, Ані Лорак, однак лише російською. А на площі у них тоді стояв Ленін у вишиванці й шароварах... 2016 рік! Виявляється, вони могли й хотіли слухати ту ж повстанську пісню! Нам потрібні такі повсякденні мости з піснею, а головне – з мовою. І то кулаком по столу!
11. У мене була можливість виїхати за кордон... Коли була молодою, то пропонували виїхати в Краснодарський край росії й співати в Кубанському хорі. Там же було чимало переселенців, і вони виконували українські народні пісні. Приїздили до нас, до світлої пам’яті Бориса Ревенка у кіностудію «Волинь», і Борис Павлович мені це прохання передавав, казав, що там буду мати все. Це були 1990-ті роки. Але як я мала їхати туди? Хто я там? Чужа... Родина тут. А тоді саме вийшла заміж, народила донечку, невдовзі ще одну... Час показав, що відмовилася я недарма.... А торік теж було таке, що вже сиділи на валізах, хвилювалася за вагітну доню і за іншу з дитям... Але врешті моя внучка народилася тут: «тривога» – і моя дитина хапає свою дитинку й сідає в куток поміж стін, щоб не спускатися в льох, – і отак переживаємо.
12. Місце Бога у моєму житті... Я віруюча людина, передаю це своїм дітям, передаю і наші традиції, навіть своїм студійцям. Привчаю шанувати своє, свою пісню. Думаю, той, хто співає рідною мовою, не здатний ні на яку підлість, ані на зраду. Якщо в дитині живе оте національне зерно, то з віком його вже ніяк не викоріниш – воно тільки міцніє.
13. Мене проймає до сліз... Коли везуть наших воїнів на щиті. Чому?! За що?! Є й «добрі» сльози, зворушення, – від думок про наше майбутнє. Воно має буде справжнім: діти, наше молоде покоління, зростають у таких умовах, що не патріотами вони бути не можуть! Школярі, дошкільнята, ненароджені – це будуть справжні українці, господарі на своїй землі! Як вони підростуть – так очікую і мрію – наша Україна стане такою, якою вона мала бути давно.
Записала Оксана КОВАЛЕНКО.
Читайте також на volyn.com.ua: «Заслужена артистка України Алла Опейда знепритомніла, захищаючи своїх вихованців і колег».
