«Не думав, що на мій довгий вік випаде ще одна війна»

«Дмитруки – одні з тих, хто був основою «Просвіти» в своєму селі» 

Про Аркадія Григоровича я почула від місцевої жительки – знаної освітянки, громадської діячки Олесі Ковальчук. Олеся Григорівна не лише підказала, що  цей чоловік – давній шанувальник «Волині», а й обґрунтувала його любов до читання:

– Дмитруки – одні з тих мешканців села, які становили основу «Просвіти» в Жидичині. Брат батька Семен був у числі  керівників сільського осередку цієї громадської організації. Його тітку Віру Максимівну (нині вже покійну) я не раз запрошувала в школу, й якраз від неї багато почула, як вдома її батьки школу організовували. І по лінії матері Аркадія Григоровича (а то вже Швеці) були справжні патріоти, які за Польщі ревно відстоювали українство.

Одне слово, виховання йде з родини, з того, що, як висловилася Олеся Ковальчук, Жидичин завжди мав аристократичний заряд – люди не хотіли миритися зі становищем меншовартісності. Цей «аристократичний заряд» і тепер вловлюється в нашому героєві – у тому, що і в таких поважних літах він не збайдужів – йому хочеться знати, що робиться в світі, в Україні, області. Тому й не уявляє, як можна обходитися без газет, зокрема «Волині», де «про все знайдеш інформацію». 

Про події «за Польщі», коли родини Дмитруків, Швеців та інших прогресивних односельців розвивали в селі просвітництво, Аркадій Григорович знає тільки з  розповідей, бо ж тоді був ще дитиною. А от як жилося в селі в роки Другої світової війни, то це вже те, що йому, на той час підліткові, запам’яталося з власних вражень:

– Пора жнив. Ми спали, не роздягаючись. Як тільки машина десь загуде (а транспорт такий був тоді рідкістю), то думка, що німці їдуть. І тоді вже всі – в  поле. Заховаєшся в півкопі і спиш. Було, що на сінокосі в стіжку робили схрон для кількох сімей і втікали туди, як чули небезпеку. Отак і війну пережили. 

У пам’яті збереглися спогади, як хату їхню німці спалили, як тітку – батькову сестру Віру –  вже везли до лісу на розстріл. А що вона й чимало інших вижили – то заслуга чоловіків-односельчан, які пішли служити до німців, а під цим прикриттям рятували своїх людей.

Пам’ятає Аркадій Гриорович, як у 1939 році його батька забирали в польське військо, коли на Польщу німці напали. І як прощався з ним у 1944-му, коли совєти мобілізували на фронт. Більше того – вже й похоронили подумки його, бо матері прийшло повідомлення, що чоловік загинув. А він, як виявилося через два тижні після чорної звістки, насправді вижив. З госпіталю, десь з-за Уралу, прийшов у Жидичин лист від медсестри – батько,  як отямився після поранення, то сказав, хто він і звідки, й попросив написати дружині. Інвалідом, правда, вернувся додому, непрацездатним. 

«Ми домовилися з дружиною: хто з нас зостанеться сам, то присвятить себе тільки дітям» 

Сьогодні Аркадій Дмитрук живе сам. Син Сергій побудувався в рідному селі, неподалік від батьківської оселі. Дочка Наталя вийшла заміж і мешкає у Шостці на Сумщині. Звичайно, піклуються рідні про нього. Та й чоловік, хоч і в літах поважних, раду собі дає. Що там казати – ще до минулої осені вони із сином тримали в спілці корову. Вивести її на випас, забрати – це те, що за ним було. Хазяйновитість, як мовиться, в крові. Взимку, коли, буває, снігу насипле, то він вивозить його з двору. «Для чого ви так трудитеся – прийде пора й сам розтане?» – питають люди. А він на те своє: «А нащо він тут...» 

Власне, односельці  вже й не дивуються, бо таким завзятим до роботи чоловік був завжди. Сорок три роки  працював бригадиром тракторної бригади в місцевому колгоспі. Господарство то укрупнялося, то від нього якісь села від’єднувалися,  мінялися назви, керівники, а він залишався незмінно. На мотоцикл чи на авто, яке в народі називалося «бобік», – і в дорогу, на свої об’єкти. Навіть  після того, як у 1991-му вже вийшов на пенсію, то ще вісім літ трудився. 

Він – із такими своїми статусами, як батько, дідусь, прадідусь – є стержнем родини, якою всі пишаються. 

Є що згадати й розповісти. Але найтепліші спомини – про кохану дружину Федосю, з якою прожив у парі 43 роки. Про їхнє весілля Аркадій Григорович  розповідає так, ніби це не в 1955-му було, а зовсім недавно:

– Весілля батьки зробили велике, щоб по-жидичинськи все було, гонорово, хоч то тільки десять літ після війни минуло. Більш як три сотні гостей запросили. Столи на подвір’ї стояли, бо тоді ще про шалаші не знали.

Пригадую, страви вже були на столах. А тут хмара насунулася й дощ рясний пішов. Тож лило і в тарілки! Правда, швидко випогодилося. Як пороззувалися, як пішли танцювати!

Хата, в якій ми й зустрілися з Аркадієм Григоровичем, побудована, до речі, його руками. Звичайно ж, із допомогою  дружини. І спогад про це – тут як тут:

– У когось родина велика – багато дядьків, братів, як не рідних, то двоюрідних. А в нас не було такої помочі  (і це результат того, що свого часу когось із Дмитруків, Швеців, хто не рахувався із життям в боротьбі за Україну, на Сибір вивезли, й він пропав там, іншого, неугодного, тут німці розстріляли. – Авт.). Удвох із Федосею крили дах. Вона мені шифер подає, а я вже на горище затягую. Поклав листок на крокви і до неї: «Дивись, чи рівно?». Як скаже, що добре, то вже прибиваю. І штукатурив сам. Тоді ж бетономішалок не було. Встанемо з Федосею вдосвіта, наколотимо розчину – до роботи я ще встигав на своїй новобудові попрацювати.

Чоловік не може без сліз говорити про свою дружину, хоч уже чверть століття минуло, як її нема. Особливо зворушливо звучать його слова:

– Дружина хворіла на серце. Операцію зараз роблять при такій недузі, а тоді, в дев’яностих, то ще було новинкою. Володимир Карпук, знаний у Луцьку кардіолог, її лікував. Ще подарував їй вісім літ життя. Ми домовилися з Федосею: хто з нас зостанеться сам, то присвятить себе тільки дітям.  Зостався я. Були жінки (і вдовиці, й не вдовиці), які казали, що «вдвох буде легше». Вони б прийшли до мене, й не жив би я сам. Але я не відступився від обітниці, яку дав своїй дружині.

Ця лебедина вірність у подружжі і сьогодні є прикладом для всього села.

«Онука дуже тішилася, що про її дідуся не забули»

Аркадій Дмитрук на моє прохання показує сімейний альбом. 

– Отакі були ми з моєю Федосею молоді, – говорить, тримаючи в руках чорно-білу світлину з далекого 1955 року, коли вони одружувалися. На голові нареченої – вельон за тодішньою модою…

А на іншому фото – уже сучасному, кольоровому –  Аркадій Григорович разом із онукою Тетяною, її синами – своїми правнуками Тарасом та Богданом. Це –пам’ять про ювілей, коли рідні вітали його з 90-річчям й зичили міцного здоров’я ще на багато літ. Він – із такими своїми статусами, як батько, дідусь, прадідусь – є стержнем родини, якою всі пишаються. На підтвердження цього Олеся Ковальчук, котра стала посередницею у знайомстві зі старожилом Жидичина, говорила:

– Тетяну знаю зі шкільних літ. Золота онука! Вона була екскурсоводом у кімнаті-музеї нашого навчального закладу, де є експонати з просвітянських часів. Відчувалося, з яким почуттям гордості розповідала про ті сторінки нашої історії, до яких причетна й родина Дмитруків. Коли ми у 2021-му готувалися до 100-річчя осередку «Просвіта» села Жидичин, то записували спогади свідків тих давніх подій. Прийшли й до Аркадія Григоровича. Онука дуже тішилася, що про її дідуся не забули.

…Ми говорили з Аркадієм Дмитруком про нинішній тривожний час, про те, якою високою ціною виборюється свобода й незалежність України.

– Не думав, що на мій довгий вік випаде ще одна, вже третя, війна.  Що росіяни на нас нападуть. Хоч стосовно кацапів, то давно ясно – читав книжку «Усі гетьмани України» й скажу одне: «Де кацапська нога ступила – там біда…». А такої нації, як українці, більше нема. Її не збороти. І вже цивілізований світ, який став на наш бік, увірував у це.

Читайте також: «У селі на Волині вся школа проводжала на фронт свого випускника з автомобілем (Фото)»

 

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.