Пробачте… Звернення українки зі сходу до волинян
Цей лист-сповідь, який передала в редакцію через настоятеля Свято-Михайлівського храму шахтарського міста протоієрея Михайла Нідзельського колишня мешканка Луганщини, котра попросила не називати її імені, зачепив, як кажуть, за живе. Це – частина відповіді на запитання, які виникають під час спілкування з людьми, яких війна змусила залишити рідні домівки й погнала до нас, на Захід України. Подаємо лист із незначними правками й скороченнями
«За написання цього листа я бралася з кількох спроб.
Але певні події все пришвидшили. 18 травня минулого року, проїхавши 1700 кілометрів з Луганської області на Волинь, майже до кордону з Польщею, я відчула бажання прийти до церкви в Нововолинську, де ми зупинилися.
Того дня служби Божої не було – двері храму зачинені. Але я підійшла до брами, притулилася чолом до металу й відчула, як з душі упав камінь, який до того часу рвав мене на шматки. Такий тягар був усередині… А тут через деякий час стало набагато легше, дихала на повні груди, голова прояснилася.
Прожила 62 роки на Сході. Війна привела на Волинь, і тут я побачила зовсім інших людей, інші стосунки між ними, інший світ.
Якось у неділю мій чоловік вийшов на город, щоб прибрати бур’ян. Йому зробили зауваження: «Чоловіче, в нас у неділю не працюють, а йдуть до церкви».
У нас на Донбасі працюють, як хочуть і коли хочуть, незважаючи на церковні свята й дні тижня. Нас батьки не вчили цьому, а ми не вчили своїх дітей та онуків. До найближчої церкви від місця, де ми мешкали, майже 7 кілометрів, які треба подолати пішки, бо автобуси туди не доїжджають. Настоятель храму, отець Микола, спочатку поставив залізний вагончик і там став правити.
Помаленьку за свої і парафіян кошти він почав зводити церкву – і люди потягнулися до неї. Але з 5 тисяч населення приходило 10–50 осіб. Більше було на Водохреще і Великдень – освятити воду і великодній кошик. А решту часу сиділи вдома і горілку пили.
І це ж треба було нам з чоловіком оце все пережити, щоб син називав мене мамусею! Щоб діти казали, що люблять мене і батька. До цього часу, скажу чесно, я таких слів не чула ніколи.
Цей лист мені непросто писати... Освятили квартиру, пережили втрату близької людини, перебрала в голові всі за і проти. Нас дуже вразило ставлення нововолинців до загибелі на війні з російським агресором нашого родича Максима Стрижака. Приходили на похорон зовсім незнайомі люди, приносили квіти і, стоячи на колінах, дякували за подвиг. У таку важку годину нас, внутрішньо переміщених осіб, не відкинули, а підтримали.
Я хочу ПОДЯКУВАТИ всім і попросити вибачення, що ми не так «воспітані», що наші хлопці з Донбасу ховаються за спинами своїх жінок та матерів і не йдуть захищати Батьківщину. Таких більшість! Чому?
Із нашої родини у 19 чоловік – п’ятеро військових, один із них загинув. Хтось давно воює, когось мобілізували вже в Нововолинську. Побувавши ТАМ, мої діти змінилися. У них змінилося спілкування з батьками, родичами й ставлення до них – я це чую по інтонації, по голосу. І це ж треба було нам з чоловіком оце все пережити, щоб син називав мене мамусею! Щоб діти казали, що люблять мене і батька. До цього часу, скажу чесно, я таких слів не чула ніколи.
Пробачте, що не зберегли наші українські традиції на Донбасі… Що не привчили поважати старість. Що у нас діти грубо розмовляють з дорослими. Так, на Донбасі є патріоти, але їх замало. Більшість східняків бережуть свою шкуру, або залишилися там, щоб чекати «рускій мір» і на власні очі побачити його наслідки.
Каюся. За весь прожитий вік лише один раз була на сповіді. Це трапилося перед вінчанням у 2018 році. Ось так, після сорока прожитих у шлюбі літ, вирішили з чоловіком обвінчатися. Тепер зрозуміли, що дуже правильно зробили.
Переїхавши у Нововолинськ, я попросила своїх нових знайомих написати українською мовою три основні молитви. Вивчала, але вони чомусь не запам’ятовувалися. Після свята Василя, коли нам повідомили про загибель Максима, я знову взяла ці молитви у руки – і напрочуд швидко їх вивчила.
Виходить, мені треба було перенести цей стрес – син у Соледарі, дочка із зятем за кордоном, онук в Іспанії здобуває освіту, – щоб серце почало відчувати і я змогла вивчити ці слова? Соромно, що не зверталися до Бога раніше, за це душа болить. Але треба жити далі, щоб дітей і внуків учити українському. Це – найголовніше тепер для мене.
З повагою колишня мешканка Донбасу».
P. S. Дорогі друзі! Пропонуємо і вам написати лист у відповідь цій жінці-переселенці. Подякувати їй за щирість, просто підтримати. Нам так часто в житті бракує добрих слів... Можливо, ви знайдете в особі цієї незнайомої жінки собі Друга.
Листи надсилайте на адресу: 43016, вул. Ковельська, 2, м. Луцьк, газета «Волинь» або – [email protected].