Коли тривожне життя «по-українськи» у стократ «живіше» за мирне й комфортне «по-німецьки»

...як час і досвід впокорює страх

Чітко пам’ятаю травневий день минулого року. Ми з мамою з мотиками наводимо лад на грядках. Неподалік бігає син із племінником і сусідськими дітьми; пахтить яблунево-вишневим цвітом – і тут оглушливий сигнал тривоги. Той звук, здавалося, пролазить у кожну клітину. Ми слухали і прикидали, куди можна заховатися від потенційної загрози. Мамині батьки, діти війни, навіть і думати не могли, що після такої великої біди колись може бути ще одна, тож у проєкті будинку нічого проти ракет не передбачили. Навіть льох розрахований тільки для зберігання картоплі, а не людського життя. Отож усі залишилися на своїх місцях, відчуваючи суміш розпачу з люттю до ворога… І ось знову травень. Війна й далі шарпає нерви смертями й каліцтвами. Але дякувати ЗСУ й ППО у нас, на Волині, немає тієї кількості тривог, що була, а якщо й трапляється, то з усіх почуттів головну скрипку грає лише лють. Зник умовний рефлекс, який на початку війни штовхав купувати продукти тривалого зберігання. Притупилося відчуття безвиході, але не відчуття горя через болючі втрати. Якось непомітно звиклося жити й виконувати буденні справи в тому емоційно виснажливому режимі. Наче з’явилася особиста броня. Та і як може бути інакше, якщо наша ППО вперше й дай Бог не востаннє поцілилила в московитський «кинджал», про який довго й нудно наші й іноземні ЗМІ писали як про такий, що неможливо збити. Або як гарно на душу лягають новини на кшталт: «Співзасновник банку дасть 20 мільйонів тому, чий безпілотник долетить до красної площі москви на 9 травня». Що тут ще додаси?

 Й через рік знову прислухаюся, що каже серце про невикористаний шанс перебратися за кордон: а в ньому ще більше аргументів за те, що тривожне життя «по-українськи» у стократ «живіше» за мирне й комфортне «по-німецьки».

...як невтомно тоталітарна держава перемелює  життя не тільки вигаданих ворогів, а й своїх, «ісконно рускіх»

Ми, волиняни, знаємо тисячі історій про розкуркулених працьовитих земляків, які, навіть не маючи жодного стосунку до Української повстанської армії, опинилися на сибірських землях цілими сім’ями. «Винні», бо українці. Як і тепер. У цей час спостерігаємо, як змішуються із землею долі уже сотень тисяч вояків з ворожої армії. Такий Закон для тих, хто зазіхнув на чуже. Але мене неймовірно вразила історія російської  сім’ї з Оренбурзької області, яку розповіла  маріупольчанка Ольга Плужнікова. Її діда з дружиною й дітьми радянська влада у 1930-х роках силоміць вивезли у випалене голодомором українське село на Донеччині. Росіяни так вчинили зі своїми ж: із тими, хто розмовляв тією ж мовою і розділяв ті ж цінності! Уявляється, як ті селяни приїхали в село з малими донькою й сином, де все навколо дихало нелюдською смертю українців, де земля була нагодована людськими кістками, а ті, хто зумів вижити, переказували страшні історії про замордованих дітей і дорослих… Минає сто років: сім’я знову стала на ноги, розрослася і потроху українізувалася. (Правда, Ольга Плужнікова розказала, що навіть після проголошення незалежності України в Маріуполі державну мову можна було вчити на вибір тільки у початкових класах. Тобто якщо батьки обирали україномовний клас, то після 4-го дитина все одно опинялася в російськомовному). Тепер же маріупольчанка (у генеалогії якої є російська гілка) рятує своїх доньку й сина на Волині від смерті, яку сіють росіяни. 

Дякувати ЗСУ й ППО у нас, на Волині, немає тієї кількості тривог, що була, а якщо й трапляється, то з усіх почуттів головну скрипку грає лише лють.

Спостереження, що московити руйнують саме ті території, де їм вдалося найбільше розвести «рускій мір», загальновідоме, як і те, що під час великих катаклізмів людина часто потрапляє у вир подій, не маючи вибору. Але все-таки вибір є! Ось навіть Ольга з Маріуполя, жінка мого віку, яка російською вчилася в школі, а потім у донецькому виші, запросто могла евакуюватися на окуповану територію, але вона обрала інше. Тепер у списку першокласників однієї з луцьких шкіл – і її донька. Маю передчуття, що вона вчитиме українську до випускного.

У літературі є чимало романів-саг із життєписами родин упродовж століття, а то й довше. Нині часто думається, що поміж нас – тисячі потенційних головних героїв ось таких книг на тисячі сторінок з буднями, сльозами горя й радості, зі своїми зимами і веснами, й обов’язково з великою вірою в краще життя.