Командир «Ангелів»: «Під тілами загиблих росіяни залишають гранати, щоб потім, коли забираєш бійця, пролунав вибух...»

Депутат – такий позивний має старшина Шиба (був депутатом місцевих рад) – із тих людей, для кого війна почалася ще 9 років тому. Він – співзасновник і голова наглядової ради Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Пирогова (ПДМШ), який протягом 2014–2021 років врятував багато наших бійців та цивільних і продовжує робити це зараз. Тож задовго до 24 лютого 2022-го в Олега лежав складений рюкзак з усім необхідним і фактично з перших хвилин повномасштабного вторгнення він включився в організацію самооборони. А незабаром став до лав ЗСУ, де несе службу на одній із найбільш складних ділянок – є командиром групи пошуку та евакуації загиблих ОТУ «Лиман». Саме такі групи витягують загиблих з «передка» і доставляють рідним, щоб вони могли оплакати і провести Героїв в останню путь.

 «Ворог скидав і міни з безпілотника на нашу машину, хоч бачить, що це евакуація «На щиті»...»

– Олеже, знаю, що саме вашу групу називають «Ангелами», розкажіть чому?
– Тому що на нашій евакуаційній машині зображені ангели. На самих початках ми доставляли полеглих додому звичайною «швидкою». І по рації чули, як між собою перемовляються водії фур, що треба дати дорогу швидкій, бо везе поранених. А я хотів підкреслити, що це не просто «швидка» чи холодильник, а це Герої їдуть у свою останню дорогу додому. Їдуть на щиті, гідно. Тому і зобразив ангелів. Ми навіть між собою уже фактично не вживаємо слів «вантаж 200», які знеособлюють загиблого…
– Як виглядає стандартний день вашої групи, якщо тут взагалі можна вживати слово «стандартний»?
– Справді, стандартного нема. Але зазвичай намагаємось лягати спати досить рано – о 21:30, бо о 4:30 у нас підйом. П’ємо каву. Цілу ніч отримуємо повідомлення, де загинули люди, де шукати. Зранку визначаємося, куди і скільки машин має їхати. Наприклад, йшов бій біля якогось села, на його краю, біля такої-то хати є загиблий. Ставимо точку на карту, – маємо евакуювати. І десь о 5–5:30 роз’їжджаємось по вказаних місцях.
Якщо під час бою у хлопців була можливість відтягнути загиблих побратимів, то забираємо їх не з передка, а, для прикладу, у Слов’янську чи Краматорську. А так – евакуйовуємо з місць боїв, – у разі якщо можна під’їхати. Якщо не можна, то зв’язуємося з військовими, шукаємо якусь броню, «мотолигу» чи якогось джипа, щоб можна було доїхати. Маємо також джип для таких завдань. І якщо є можливість евакуювати, тобто коли бої трошки відсунулись чи стишились, то забираємо полеглих. Буває, що і на двох колесах повертаємось назад, бо на полі бою дуже багато осколків і вони пробивають колеса.
– А якщо не можете під’їхати близько до місця загибелі воїна?
– Тоді йдемо пішки два-три кілометри. Несемо загиблого – інколи на ношах, інколи на плечах, залежно від ситуації.
– Чи потрапляли під обстріли під час евакуації?
– Як мінімум раз у тиждень таке стається. Ворог скидав і міни з безпілотника на нашу машину, хоч бачить, що це евакуація «На щиті». І снайпери працюють – росіяни не дотримуються правил війни. Маємо, на жаль, поранених і контужених, – наша група потрапила під розтяжки, які були на місці загиблого. Не побачили, підірвались. Маємо й інші несподіванки, коли росіяни залишають гранати під тілами, щоб потім, коли забираєш бійця, пролунав вибух. Тому ми маємо спеціальні «кішки», прив’язуємо...
На місці обов’язково оглядаємо тіло, фотографуємо. Пізніше у морзі дуже прискіпливо повторюємо процедуру, робимо знімки тіла, татуювань. Уважно вивчаємо документи, буква в букву вписуємо особисті дані – прізвище, ім’я, по батькові, рік народження, тому що пізніше за ними загиблих шукають матері, рідні, командири. І це все має бути докладно задокументовано. Значення має кожна дрібниця. Бувають випадки, коли військовослужбовець, який загинув, не має при собі документів, є багато тіл, які просто важко упізнати після розривів. Тож ми уважно оглядаємо одяг Героя, чи має жетон, буває, що підписані берці із середини тощо, і за такими ознаками ми вже знаємо, що це – ймовірно – боєць такої-то бригади. Бувало, що рідні упізнавали навіть по натільних хрестиках…
Наша група – перша, яка опиняється біля тіла загиблого бійця, ми перші документуємо, від наших дій багато чого залежить. Адже по цих фото, даних, слідчі роблять якісь висновки. І якщо допустимо помилку, то потім можуть бути великі проблеми. На щастя, у нас ще такого не було.

 

«Вважаю, що кожен військовослужбовець, який загинув, є Героєм України»

– Ви евакуйовуєте не тільки полеглих українських бійців, а й ліквідованих загарбників?
– Так, бо у нас є обмінний фонд. І, по-друге, це не по-християнськи – лишати їх там, із ними треба щось робити, захоронити. Тож так – їх також забираємо, документуємо.

Коли ми веземо загиблого, то майже не зупиняємось дорогою, хіба може бути дозаправка на 15–20 хвилин, кава – на ходу, помінялись місцями – і поїхали далі, щоб якомога швидше доставити полеглого Героя, бо розуміємо, що його чекають.

– Ви займаєтесь лише евакуацією з «передка»?
– Ні, є ротація. Група певний час евакуйовує полеглих із місць боїв, а потім міняється з побратимами і займається відвезенням загиблих до місця поховання. Важко і на передовій, але так само важко і віддавати родині загиблого сина чи батька. Це взагалі одна з найтяжчих місій – відвезти полеглого військовослужбовця до місця поховання, передати дітям батька, батькам – сина… Це психологічно складно… Лягає важким каменем на серці, тому що коли ти дивишся в очі тих дітей, які вже більше ніколи не побачать тата, то відчуваєш за собою якусь вину… Коли ми веземо загиблого, то майже не зупиняємось дорогою, хіба може бути дозаправка на 15–20 хвилин, кава – на ходу, помінялись місцями – і поїхали далі, щоб якомога швидше доставити полеглого Героя, бо розуміємо, що його чекають. Ми не дозволяли собі лягати поспати, зупинитись надовго, повечеряти чи переночувати. Я вважаю, що кожен військовослужбовець, який загинув, є Героєм України. І ми їх усіх доставляємо як Героїв України.
– Як відпочиваєте після важких днів і місій?
– У нас нема суботи-неділі, свято не свято, – ми весь час працюємо. Не було жодного дня без виїзду. Рухається фронт – ми також рухаємось. А коли є дуже тяжкі моменти (непрості місії днів 20 поспіль) і вже відчуваєш дуже сильне і фізичне, і моральне перевантаження, тоді з іншої групи виділяється автомобіль, який може підмінити. Якщо ми бачимо, що якійсь із груп тяжко, то їдемо і помагаємо їм. А відпочинок… це коли поспиш більше семи годин. Із вимкненим телефоном.

«Шпиталь не закрили, а заморозили, бо знали, що це не кінець»…

–  Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Пирогова, де ви є головою наглядової ради, теж зараз працює на фронті. Але після повномасштабного вторгнення  ви стали до лав ЗСУ, чому?

– По-перше, це вже не 2014-й чи 15-й рік, все уже в шпиталі відрегульовано в організаційному плані, я можу допомагати і зі сторони, якщо є потреба… Справа в тому, що коли після 24 лютого почали надходити перші загиблі, і мене друзі попросили їх відвезти, то я побачив, що якщо у 2014-2015 роках у нас була слабка ланка із медициною на фронті, то зараз потрібна допомога з евакуації загиблих. Я  зрозумів, що тут можу принести більше користі. Ми одразу ж придбали спеціалізовані автомобілі для перевозки, тому що в армії їх на той час не було, і почали допомагати на волонтерських засадах. А потім пішов на військову службу. Я не старався бути там, де легше, а намагався бути там, де більше потрібний.

А що стосується Першого добровольчого шпиталю, то він зробив величезний вклад у нашу перемогу, ми усі ці роки працювали, щоб побільше врятувати наших бійців, щоб побільше чиїхось батьків та синів повернулись додому живими. На початку війни в армії не було достатньо фахівців, щоб надати медичну допомогу такій великій кількості поранених. Ми організовували ротації лікарів, які віддавали усі свої сили та вміння для порятунку наших воїнів. А щоб це було можливими, треба було вирішувати багато інших питань із ремонтом автомобілів, харчуванням, проживанням тощо, чим я і займався. Під Дебальцевим наші лікарі працювали без сну по три доби біля операційних столів…

Коли активні бойові дії стихли, ми шпиталь не закрили, а заморозили, автомобілі поставили на зберігання, мали запас медикаментів та устаткування на складах. Знали, що ворог є на нашій землі і це не кінець, тому коли почалась велика війна, ми мобілізували мобільні групи в різних містах, наші бригади працювали на Житомирщині, на Київщині. Пізніше ПДМШ виїхав на схід України і працює там до цих пір. Там є 50 швидких, понад 60 лікарів-фахівців мають ротацію - приїздять на місяць-два і працюють поруч з військовими медиками.

«Деякою мірою і я став військовослужбовцем, щоб бути ближче до сина на фронті»

– У мирному житті ви – керівник приватного автотранспортного підприємства. Що з вашим бізнесом під час війни?
– Хочу сказати, що в наших рядах є багато підприємців, чимало директорів підприємств. Більшість із них пішли у військо за покликом серця, хоч мали «бронь». Дехто заморозив свій бізнес. Бо якщо війна і далі буде, то вже й не треба того підприємства. Ми мусимо спочатку перемогти, тому на деякий час можна своє виробництво, свою діяльність трохи зменшити. А потім, думаю, будемо працювати ще з більшими силами. Семеро моїх працівників також є військовослужбовцями. В армії служать два мої рідні брати, хоч вони навіть строкову службу не проходили. Вони в перші дні добровільно пішли у військкомат. Мій син з початку вторгнення – теж у ЗСУ, він працював і багато допомагав мені на фірмі, але пішов воювати – в десантно-штурмову бригаду. Ну… і деякою мірою я  також став військовослужбовцем, щоб бути ближче до нього на фронті.
– Ви казали, що війну виграємо тільки тоді, коли вона по-справжньому буде народною, коли кожен вкладеться в Перемогу?
– Так, інакше Перемоги не буде. Не можуть одні воювати, а інші відсиджуватись. Це обурливо, і навіть образа якась є, що люди переховуються. Я розумію, що не всі можуть транспортувати загиблих, не всі можуть бути медиками, але ж кожен у своїй сфері може допомогти, наприклад, може бути кухарем чи водієм автобуса або бензовоза, яких, до речі, бракує. Так само, як і автослюсарів. Усі професії, які є в цивільному житті, також потрібні і там. Тому що штурмовик, який штурмує, не може прийти з бою і їсти собі варити чи займатись ремонтом автомобіля, мусять люди бути на своїх місцях. Лише спільний внесок дасть результат.
– Олеже, що вам додає сил, що підтримує?
– Друзі – коли ввечері телефонують, запитують, чим допомогти? Наприклад, ремонтом автомобілів, бо самому важко ще й цим займатись. Підтримка рідних, звісно, дітей, їх у мене троє. Наймолодший син ще школяр – йому 12 років, то постійно телефонує, каже «4-5-0». Мусить зранку і ввечері передзвонити, запитати ситуацію, – контролює. Саме така підтримка має дуже велике значення і додає сил.

Василь УЛІЦЬКИЙ.