У Білорусі з двох водіїв автобуса з Волині зробили «шпигунів» і тримають за гратами
Двох волинських автобусників білоруські спецслужби звинуватили в агентурній діяльності й запроторили за ґрати. За їх повернення родичі борються самотужки
Під час російсько-української війни кілька тисяч наших співвітчизників волею драматичних обставин потрапили у полон до ворога. За останні 15 місяців неймовірними зусиллями вдалося визволити з неволі 2280 осіб, вони уже вдома. Але чимало бранців і далі залишаються на чужині.
Про це пише Іван Фаріон у Високому замку.
Невільників з України утримують і на території білорусі, яка є союзником росії, її військовим сателітом. Випадок, про який вам розповімо, стосується не військових, а наших цивільних громадян, які опинилися у в’язницях «сябрів» за надуманими звинуваченнями. Як це не прикро, але долями цих заручників українські чиновники особливо не переймаються. Увесь тягар боротьби за свободу цих людей ліг на плечі їхніх рідних.
«Не знали, чи наші хлопці живі…»
Біда у три помешкання жителів Ковеля постукала 22 лютого 2022 року, за дві доби до повномасштабного вторгнення росіян в Україну. Того дня екіпаж автобуса у складі водія Михайла Столярчука, його напарника-племінника Дмитра Гудіка і кондуктора Ігоря Дерка вирушив за міжнародним маршрутом Львів — брест. Однак з рейсу не повернувся. На зворотному шляху на пропускному пункті «Макрани» український автобус зупинили, його пасажирів висадили, а водіїв запроторили у машину і повезли у невідомому напрямку.
— Ми шукали своїх хлопців протягом місяця, не знали, чи вони живі, — згадує кореспонденту «Високого Замку» дружина одного зі зниклих Тетяна Столярчук. — Вийшли на своїх білоруських знайомих, і через них дізналися, що наших рідних затримало білоруське кагебе…
Через три місяці після зникнення чоловіка пані Тетяна, мати двох малолітніх дітей, на свій страх і ризик поїхала у білорусь. Добиралася туди через польський кордон. Домоглася зустрічі зі слідчим. Перед тим підписала купу паперів про «нерозголошення державної таємниці». Таку ж підписку давали і білоруські адвокати, які захищали українців. Спецслужби їх попередили: якщо комусь розкажуть про справу, яку ведуть, стануть «невиїзними» з білорусі упродовж п’яти років.
Із розмови зі слідчим українка так і не довідалася, за що саме запроторили за ґрати її Михайла й племінника Дмитра (кондуктора Ігоря Дерка тамтешня влада невдовзі після затримання відпустила). Лише через дев’ять місяців, 24 листопада 2022 року, коли відбувся закритий суд, пані Тетяна почула присуд білоруської Феміди. Українців звинуватили в «агентурній діяльності», яка начебто була спрямована (цитуємо мовою оригіналу)… «на причинение вреда национальной безопасности республики беларусь». Як наслідок, Михайла Столярчука позбавили волі на шість, а Дмитра Гудіка — на п’ять років.
Згодом лукашенківське телебачення нагодувало своїх глядачів черговою «сенсацією»: затримано українських шпигунів! Як стверджували промосковські пропагандисти, Столярчук і Гудік, крім пасажирів, свого часу перевозили через кордон ще й контрабанду. На цьому начебто їх і спіймали українські спецслужби. А потім нібито залучили до співпраці - давали завдання під час поїздок у білорусь фотографувати військову техніку й передавати цю та іншу секретну інформацію СБУ…
— Та які там шпигуни?! — спересердя каже на ці звинувачення Тетяна Столярчук. — Вони — звичайні шофери!
Можливо, допоможе наш посол у Мінську?
36-річного Михайла і 23-річного Дмитра, які кілька місяців провели у брестському СІЗО № 7, відправили у різні колонії: Столярчук відбуває призначений тюремний термін у вітебській області, його племінник — у могильові. Їхні родичі просили українського консула відвідати наших хлопців. Але, схоже, його до засуджених не допускають. Адвокати порадили: для полегшення їхньої долі Україні треба домовитися з білоруссю про екстрадицію своїх громадян — щоб вони відбували покарання на батьківщині. Це передбачають чинні двосторонні міждержавні угоди. Для початку потрібне відповідне клопотання з боку засуджених чи їхніх родичів. А далі за роботу візьмуться державні органи — надішлють до мінська офіційний запит.
— Не думаємо про матеріальне. Для нас головне — повернути додому наших дітей, — каже авторові цих рядків мати Дмитра Гудіка, пані Марія, медсестра. — Віддала б для цього все…
Відповідні заяви Михайло Столярчук і Дмитро Гудік написали. Але у наших владних кабінетах їм і аналогічним клопотанням родичів з Ковеля ходу чомусь не дають. Заступник міністра юстиції Ірина Мудра повідомила Марію Гудік, матір Дмитра, що «передача громадян України, засуджених у республіці білорусь, для подальшого відбування покарання в Україні, в рамках механізму, передбаченого Договором і КПК України, на цей час не здійснюється». Пояснила це дією воєнного стану, тією обставиною, що згідно з Резолюцією ООН білорусь визнано країною, яка залучена в незаконне використання сили проти України. На додачу, права рука міністра зазначила, що між Україною і білоруссю відсутній поштовий зв’язок. А ще — припинено комунікацію між Мін'юстом України і генеральною прокуратурою республіки білорусь…
Із відмовними аргументами можна посперечатися. Україна досі не розірвала дипломатичних відносин із білоруссю, у мінську працює наш посол Ігор Кизим. Через цей дипломатичний канал і можна вирішувати долю наших громадян, яких засудив режим лукашенка. Чом би й ні? Адже, попри війну, ми повертаємо своїх людей навіть з російського полону!
На жаль, різні столичні відомства замість того, щоб предметно зайнятися долею Михайла Столярчука і Дмитра Гудіка, лише плодять листи-відписки. Як на мене, у такий нелегкий для згаданих родин час юридичну, організаційну, моральну підтримку їм могла би надати Волинська обласна військова адміністрація. Фінансову — депутати, ковельські підприємці. Підставити плече згорьованим сім'ям могло би, зокрема, автопідприємство, де працювали Михайло з Дмитром. Але найперше ці люди хочуть одного — побачити своїх рідних на волі.
— Не думаємо про матеріальне. Для нас головне — повернути додому наших дітей, — каже авторові цих рядків мати Дмитра Гудіка, пані Марія, медсестра. — Віддала б для цього все…
Не так давно, вітаючи на рідній землі повернутих з полону українських воїнів, президент Володимир Зеленський сказав: «Пам'ятаємо про всіх. Повернемо кожного і кожну». Будемо вірити у це. І сподіватися, що у той список для повернення українських бранців наші чиновники не забудуть внести рядових волинських автобусників, які не бачать рідного дому уже 15 місяців. Стільки ж, скільки триває велика війна.
А тим часом…
Офіс Уповноваженого з прав людини розглянув скаргу Тетяни Столярчук і Марії Гудік, в якій йдеться про неналежну реакцію на їхнє звернення з боку Міністерства юстиції України. Обидві заявниці вважають його відповідь такою, що порушує їхні права. У зв’язку з цим представник омбудсмена в системі органів сектору безпеки й оборони Олександр Кононенко попросив Мін'юст ще раз розглянути звернення жительок Ковеля і вжити заходів реагування.