Наталія Ніколаєва з Луцька уже рік чекає з полону сина

Жінка чекає на перемогу та повернення сина додому.

Про це вона розповіла Суспільному.

Наталія Ніколаєва каже, що син Дмитро мріяв про військову службу з дитячого садочка. Хотів бути, як батько — військовим.

Після закінчення медичного училища та після проходження строкової служби у Василькові пішов служити за контрактом. До початку повномасштабного вторгнення у Дмитра була п'ята ротація на сході. 24 лютого він був в селі Широкине, на Маріупольському напрямку, – говорить мама Наталія Ніколаєва.

 12 квітня 2022 року Дмитро потрапив у полон із заводу Ілліча у Маріуполі. «Я прочитала повідомлення, нічого не могла зрозуміти: «Мама, я в полоні». У мене були такі моменти, що забирала швидка з гіпертонічним кризом. Були досить стрибки і в настрої, і у всьому», – розповідає жінка.

Переживання та стреси, – каже жінка, – похитнули здоров’я — торік у липні в Наталії виявили онкозахворювання. Пережила операцію та шість хіміотерапій. Зараз перебуває у стані ремісії.

 «По-перше, я мама трьох дітей. Я мушу, я мушу витримати. Я мушу це все пережити заради Діми. Маю думати про те, що в мене ще двоє дітей, які так само потребують моєї уваги, мого тепла», – говорить Наталія Ніколаєва.

Після початку повномасштабного вторгнення Наталія Ніколаєва свого меншого 17-тирічного сина Єгора та 7-мирічну доньку Олександру відвезла до Польщі, а сама повернулася волонтерити та допомагати в Україну. Каже, що розуміла, що менші діти в безпеці, а старший син – в Маріуполі.

«Це татуювання я зробила, коли народилась в мене донечка. І тут всі мої дітки, і Дмитро, І Єгор, і Олександр. Ніколи не була строгою мамою. Намагалась завжди до всіх однаково. Тому що всі троє – це твоя кровиночка. Скільки б років не було», – говорить жінка.

 Лучанка зізнається: не втрачає надії та вже другий рік з усіх сил шукає і чекає свого сина Дмитра. Два місяці тому, – каже, – вийшла на роботу, щоб менше хвилюватися. Увесь вільний час проводить з найменшою донькою Олександрою.

 Торік 30 серпня Наталія Ніколаєва отримала від сина з полону єдиного листа, датованого 30-им травня. Каже, що щодня його перечитує та з надією переглядає чергове відео з обміну полонених, не знаходить свого сина Дмитра, плаче, але чекає та щиро вірить в українську перемогу та його повернення додому.