«Маріуполь–Луцьк»: у 6 років Ангеліна – дитина війни, як її прабабуся, й вимушена переселенка, як і прадідусь

«Бачила зі свого двору, як кораблі обстрілюють місто»

Ольга Плужнікова, корінна маріупольчанка, разом із дітьми 17 квітня відзначила рік, як вони мешкають у Луцьку. Звісно, із чоловіком (про нього ми писали в січні у матеріалі «Азовець з Волині Анатолій Плужніков: «Із оточеного Маріуполя мене вивів Святий Миколай»). 

У Маріуполі до війни мешкало трохи менше як пів мільйона людей. Тепер страшно й уявити, скільки лишилося. В Ольги, наприклад, там намагається вижити мама з бабусею. Жінка каже: якби не діти, вона залишилася б їх доглядати. Про події річної давнини Ольга розповідає, як про вчорашнє: 

– Ангеліна дуже лякалася. Особливо літаків. Ми живемо біля морського порту, то російські війська туди зайшли 5 квітня. А там же були сховища, наші військові тримали оборону... Взагалі з моря кораблі постійно обстрілювали місто ще з березня: я це бачила зі свого двору – але воно йшло поверх нас. У другій половині місяця в нашому мікрорайоні стало справді гаряче. 18 березня чоловік вибрався з обстріляного госпіталю, а через два дні я його, можна сказати, вигнала з дому, щоб рятувався з міста: він був серйозно поранений – гнила рука... 

– А 6 квітня вже і ми виходили. Шоста ранку – йдемо понад морем... Я, донька й 18-річний син. Йшли через морські поселення. На вулицях мусила закривати Ангеліні обличчя, бо на дорогах лежало багато мертвих людей... Розбомблені будинки. Часто люди вибігали, щоб сховатися, і гинули. Помітно було й свіжі могили. А найстрашніше стало, коли почали стріляти «Гради»: йдемо – і тут такий страшний гул – дочка злякалася, й ми побігли... От поселення Черьомушки таке велике було – тепер там пустир: «Градами» росіяни його знищили. Через маріупольські групи в соцмережах я постійно стежу за тим усім. Хочу знати! Хоч і душа болить.

Розумієте, я там народилася. Для мене Маріуполь – це все!

Тіло сина віддали, але над нею там дуже познущалися. Поґвалтували.

Для Ольги період з 24 лютого до 6 квітня – як автобіографія з дуже великою кількістю сторінок: у ній є історія про супи й борщі для бойового підрозділу її чоловіка і його побратимів (їхня позиція була відносно неподалік її дому); є сторінка з походами із сином по воду до джерела (коли обстріли вщухали, встигали мотнутися кілька разів); є спогад із поясненнями донечці, чому у них замість хліба постійно млинці й нема сосисок. Ольга Плужнікова каже, що однією з причин, чому вони евакуйовувалися з міста, були продукти. Їх ставало все менше, при тому що у них була бабуся, яка б не змогла подолати довгу дорогу. Краще ділити на двох, аніж на п’ятьох. 

За фахом Ольга – економіст. Працювала в будинку-інтернаті для людей поважного віку. Розказує, що місцевої української влади не було, то директорка мусила узгоджувати з окупантами, як вивезти в спокійне місце одиноких і хворих підопічних. Тепер вони в Донецьку.

Згадує, коли дорогою на роботу (це було 24–25 лютого) побачила, як поліцейські з головного управління МВС у Донецькій області палили в дворі документацію... А фоном до того – вибухи, пожежі, смерть, з початку березня не було електрики, води і газу. Що допомагало не впасти у відчай? Ольга каже, відповідальність за рідних:

– Я мусила піклуватися про своїх. Бабуся дуже тривожилася і сумувала. Вона 1933 року народження, ще ту війну застала. Так сталося, що у жовтні 2021-го ми перевезли її й маму до себе з Чернігівщини. Ясно, що бабця казала: «От були б там...». То я мала кожного ранку її заспокоїти, нагодувати, води набрати. Добре, що залишили пічку, як робили ремонт, то було тепло, але мусили дрова шукати. Бігали із сином по дворах, десь ламали гілки з дерев, підпилювали... Постійно мала багато обов’язків. І ще ж дочка дуже відчувала мій настрій! 

«Усіма способами мали потрапити на Волинь»

Олині мама й бабуся нині мешкають у тій частині будинку, який вцілів: після прильоту неушкодженими залишилися кухня й одна кімната з чотирьох. Ольга з Анатолієм збудували і свій дім, планували новосілля. Тепер він без стіни, і доля розпорядилася, щоб першими туди вселилися не господарі. Ольга знервовано розповідає трагічну історію:

– Ми там поселили дружину й маму побратима Толіка з «Азова», бо в їхньому будинку після прильоту була пожежа. На жаль, мама цього хлопця пішла з життя. То дуже трагічно... Військовий Олексій, здається, на прізвище Фролов загинув (йому було лише 22 роки), і ця жінка, Юля, знайшла його тіло в рускіх у Донецьку та поїхала забирати. Тіло сина віддали, але над нею там дуже познущалися. Поґвалтували. Коли Юля телефонувала – була просто в істериці.  Поховала... І скоїла самогубство... Їй було тільки 46. 

Ольга Плужнікова через паузу розповідає далі про свою евакуацію. Вона з дітьми добралася до школи в одному з поселень, де збиралися такі ж, як вони. Через тиждень із приватним перевізником вирушили на Бердянськ. Ольга згадує знову про тяжке:

– Їхали, як сказав водій, зміїними стежками, поза блокпостами. Бо ті ж не випускали просто так: потрібно було проходити фільтрацію. Дуже боялася, що ми її не пройдемо: бо чоловік військовий з 2015 року, і в них була база зі списками. Все одно нас зупиняли, перевіряли постійно. Сина змушували роздягатися, шукали татуювання. Були такі, що дуже зневажливо ставилися: не дозволяли навіть у туалет з дітьми вийти... У Бердянську записалися на автобус до Запоріжжя.

Жінка каже, що дуже хвилювалася, чи вибрався її поранений чоловік. Постійно молилася, тому подію 10 квітня згадує, наче диво:

– З 20 березня не знала, що з Анатолієм. Зв’язку в місті не було, а як вибралися, то там далі – покриття тільки російських операторів, а ми їхніх сім-карт не мали... То була Божа допомога, чи що тоді трапилося – не знаю: 10 квітня ми, біженці, якраз у школі обідали. І тут забігає директор школи і кричить: «Київстар запрацював!». Усі покидали ту їжу, повискакували на вулицю – і давай телефонувати. Оце перший раз ми зв’язалися: я почула, що він добрався до Луцька і що ми усіма способами маємо старатися потрапити на Волинь...  У Запоріжжі з дитсадка для переселенців нас повезли на евакуаційний поїзд, далі – Львів і Луцьк. 17 квітня – рік, як ми тут.

У день цього інтерв’ю Анатолій Плужніков повідомив, що маленькій Ангеліні оформили статус «дитина війни». Тепер мала маріупольчанка Ангеліна і її прабабуся з Чернігівщини Валентина Іванівна Романенко мають однакові печатки в документах. Запитую в пані Ольги про рідню по татовій лінії – що з ними? Жінка з гіркою усмішкою відказує, що її дід по батькові був теж вимушеним переселенцем, як вона з дітьми тепер:

– Мій прадід  Павел Євсюков із дружиною й двома дітьми (Іриною і Михайлом, який став моїм дідом) – родом з Оренбурзької області росії. Їх насильно вивезли з рідного дому і закинули у село на Донеччині у 1930-х роках. Тоді ж був голодомор, знищували українців, то в порожні села завозили людей із росії. І моїх предків привезли – дали хату в селі, все... Але для них то було великою бідою. Фактично, вони – вимушені переселенці минулого століття.

Родина Ольги Плужнікової страждала через росіян сто років тому, страждає й тепер... Однак жінка вірить в українців і в повернення додому:

– Багато дуже допомоги – і від церков, і від людей. У Луцьку сусіди з нашого будинку, як дізналися, звідки ми, то багато чого поприносили: той закрутки дає, той ще щось. Люди такі щирі! Як тільки десь читаю в маріупольських групах у соцмережах якісь скарги від земляків, які тепер по різних містах, то завжди пишу, що я така-то, живу в Луцьку, і до мене ставляться надзвичайно добре, дякувати Богу. Тяжко, що багато людей загинуло, багато воїнів і з Волині... Тяжко. 

– А над усе хочеться додому. Я стежу за усіма повідомленнями про наш контрнаступ. Думаю, коли буде наша Перемога – повернемося і відбудуємо своє місто. Звичайно, таке воно вже не буде... Багато будинків зрівняні з землею. Але буде щось інше!