У село на Волині можна добратися тільки човном, а раніше хліб доставляли вертольотом (Фото, відео)

У селі Надрічне Камінь-Каширського району нині дуже непроста транспортна ситуація. У заплаві річки Стохід з її рукавами стоїть вода. Кладки, що сполучають береги, затоплені – лише поручні видніються. До слова, весною десять років тому місцеві мешканці зіштовхувалися з аналогічними труднощами...

«Здається, вам пощастило – бачу, що Галя ходить біля хати»

У 2013-му я також тут була й не просто бачила цей дивовижний поліський пейзаж, а й вирушала водним транспортом на другу сторону, як це доводиться робити місцевим мешканцям. Тоді човном правив тодішній голова Боровненської сільської ради, що в Камінь-Каширському районі, а нині – староста Михайло Оліферчук. Він, пригадую, попутно розповідав, як змалку освоїв цей транспорт, наголошуючи, що без нього не тільки жителі Надрічного не обходяться, коли треба добратися в Боровне чи Оленине, а й самі боровненці. Бо ж хороший ліс – на протилежному від них боці річки. А по гриби, ягоди – якраз туди ходять.

Цього разу з веслом, а точніш із  довгою  міцною тичкою, оскільки не гребти доводиться, а відштовхуватися від дна заплави, – Валентин Мороз. Хоч, до речі, не обійшлося без допомоги Михайла Оліферчука, який у 2015-му був в АТО, а зараз разом із сином воює на Сході України. Навіть на відстані, у телефонному режимі, він на моє прохання посприяв знайти людину, яка б цієї пори, коли в селі городи треба садити, пожертвувала своїм часом заради того, аби у «Волині» з’явився цей репортаж.

І маршрут наш трохи інший, як десять років тому. Висадилися ми з човна  неподалік хутора, де живуть сестра і брат Пугачі – ті з небагатьох  корінних надрічненців, з якими ще не зустрічалася, хоч бувала в цьому маленькому селі кілька разів, добираючись і по суходолу – територією Маневиччини. То їх вдома не заставала, то в мене були інші плани – наприклад, спілкувалася в основному з тими, хто свого часу покинув село, а з літами потягнувся до батьківського коріння й бодай на літо перебирається сюди. Але бажання потрапити на цей хутір було, тож втішилася, коли почула від свого попутника: «Здається, вам пощастило – бачу, що Галя ходить біля хати».

«Дід мій колись купив за річкою трохи землі й побудувався на цьому хуторі»

Обійстя хуторян – буквально серед лісу. Нас зустрічає Галина Пугач. Власне, перш назустріч вибігли її четверо більших і менших собак, які, помітивши незнайомих людей, такий лемент зчинили, що, здавалося, й не підпустять до двору. А тут ще й сама господиня, почувши, що до неї з газети, не дуже охоче йшла на спілкування («про нас писати не треба»). Але оскільки ви читаєте ці рядки, то і від собак нас порятувала  пані Галина – зліших, які «можуть і за ноги вкусити», прив’язала, і на розмову погодилася. Може, вже й самій  жінці захотілося виговоритися...

– Мій дід Максим по маминій лінії жив у селі Боровне, – розповідає вона, – але якось вирішив купити тут кусок землі. Так, мабуть, це за Польщі було, і заснував цей хутір. Мати моя вдовою рано залишилася із чотирма маленькими дітьми – маю ще трьох братів. Двоє роз’їхалися, а я й Микола залишилися тут.

Собаки, виявляється, – сторожі хороші для домашнього птаства: тому й не на прив’язі, що добре відганяють шуляків, круків, лисиць, котрі часто підкрадаються до курей, індиків, качок.

Галина Пугач – із тих, хто не з чуток знає, що в Надрічному початкова школа була – сама в ній вчилася. А потім уже в Боровне ходила. Знову ж таки – із перших уст чую, як доводилося добиратися через Стохід то по снігу, льоду, а  то – човном.  Чи було бажання перебратися десь-інде – ближче до цивілізації? З цього приводу такий спогад:

– Після десятого класу я трохи в бібліотеці Боровненської школи працювала – поки завідувачка була в декретній відпустці. Думала далі вчитися. Поїхала вступати. А як вернулася додому й розказала матері про свої наміри, то почула від неї розпачливе: «Я в хазяйстві нічого тримати не зможу, як ти підеш вчитися й поїдеш надовго. Все збуватиму». По правді, в мене була одна думка: «До чого мені вертатися, що я тут робитиму?» (брати Галини на той час пороз’їжджалися, Микола, який, врешті-решт, осів на хуторі, на заробітки часто вирушав. – Авт.). Але пошкодувала маму. Вчитися не пішла. Знайшла роботу в Маневичах у громадському харчуванні. Колись же до Надрічного автобус ходив, то добре було добиратися. Тиждень працювала – тиждень вдома. Мати мала поміч. І так дотягла до пенсії, яка в мене пільгова, бо в чорнобильській зоні живемо.
Не втримуюся від делікатного питання: «Чи ж кликав хто заміж?».

– Кликали… Але мати хворіла – не було на кого її покинути.

І тут же про брата-холостяка додає:

– То йому казала якась дівчина, що «в ті корчі не піду», то він вибирав – і та не така, і та… Так і залишилися ми самотні обоє.

Миколу вдома не застали. Він був десь зі своєю худобою. Тримає чотирнадцять голів, а це і дійні корови, і бички, телята, коні, які зимою й літом по лісу бродять (і не тільки по лісу – буває, в городи людські заскакують, й це змусило, як довелося згодом пересвідчитися, всіх надрічненців огорожі робити).

Галина згадувала, що легко ніколи не було...  Але в хутірського життя є своя краса, яка, певно, і втримала тут:

– Тільки розвидняється – вже пташки співають. Торік зозулю першу почула 24 квітня, а в нинішньому – ще 19-го. Як у тому вірші Лесі України: «Стояла я і слухала весну, весна мені багато говорила...».
Проводжала  мене господиня хутора разом зі своїми чотирилапими підопічними, які зраділи, що знову опинилися на волі. Собаки, виявляється, – сторожі хороші для домашнього птаства: тому й не на прив’язі, що добре відганяють шуляків, круків, лисиць, котрі часто підкрадаються до курей, індиків, качок.

«Думала, що не буду тут і дня, як не стане мого чоловіка»

Десять років тому в Надрічному було сім постійних жителів. Сьогодні їх уже тільки п’ятеро – можна буквально на пальцях одної руки порахувати. Відійшла у засвіти Ганна Ліщук. І єдина на село подружня пара залишилася вже з одним крилом: овдовіла Марія Коваль. Ось із цими «останніми із могікан» хотілося насамперед зустрітися й цього разу. Бо хто-хто, а вони добре знають, що таке життя в Надрічному: бувало, Стохід так розливався, що  хліб у село тільки вертольотом доставляли, а якщо по воді – то машиною-амфібією.

Марія Пилипівна довго приглядається, хто ж то до неї прийшов. Впізнає мого попутника, який свого часу в лісі працював, то бував і в Надрічному, й питає чи стверджує: «Ти Ксенін син». Мене не може згадати, хоч ми спілкувалися не раз. Каже, що «зажурилася крепко, як  дід помер», тож пам’ять уже не та, що була. І тут же спогад про те, як її чоловіка хоронили, з яким майже 60 літ у парі прожили. Зазвичай покійників переправляють через Стохід: коли багато води, то човном. А як мало, то по хитких кладках тягнуть домовину. Там, біля прадідівських могил, спочиває і її Микита.

– Але мої дочки, – розповідає жінка, – по-іншому вирішили: «Мам, ми перевеземо батька машиною вкругову (а це – понад 20 кілометрів). Він багато літ лісником робив – хай проїдеться своїм лісом, попрощається з ним...».

Закінчення – згодом на сайті volyn.com.ua та в наступному номері газети «Волинь».

Схожі публікації:

• Волинське село змаліло, бо добре залізничне сполучення із білоруссю було.
• В гостях у волинського фермера: дід Андрій порадів би ранчо, яке на родинному хуторі звів його внук.
• Щовесни крига зносить місток через Турію, а жителі Ставища його відбудовують, щоб діти пішли в… «президентську» школу.
• У Липному на Волині не тільки церква українська, а є і справжня повстанська криївка! 

Усі новини російсько-української війни – тут.

 

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.