Кладки, що сполучають береги річки, затоплені – лише поручні видніються.
Колись у Надрічне на Волині хліб доставляли вертольотом або машиною-амфібією, і тепер сюди можна добратися тільки човном (Фото, відео)
Навіть покійників, коли розливався Стохід, на кладовище у сусіднє Боровне переправляли по воді
Уже шостий рік іде, як овдовіла Марія Пилипівна. Пригадую її ж слова з приводу того, що живуть на хуторі, поки у парі, а як хтось один залишиться, то, певно, до котрогось із дітей доведеться перебиратися. Жінка говорить:
– Думала, що не буду тут і дня, як не стане мого чоловіка. Діти кличуть – і зараз забрали б, аби тільки заїкнулася. Як чоловік помер, то дочка тиждень сиділа зі мною. А потім Пріська прийшла (найстарша з надрічненців Єфросинія Пивоварчук. – Авт.) і каже: «Я до тебе буду ходити». І близько місяця вона ночувала в мене. Так і втримала тут. А сама я зразу не була б у порожній хаті. Як складеться далі – не буду загадувати. Життя покаже…
А тій Прісці, чи Єфросинії, – 96-й рік пішов. І вже до зустрічі з нею я знала, що того дня вона з Марією Коваль ходили в Набруску, що на Маневиччині. Хоч і далекувата дорога – по трасі більш як два кілометри в одну сторону, але тепер ці надрічненці, що вже в поважних літах, саме її вибирають, коли треба щось купити. Навіть і влітку, коли Стохід у берегах, непросто їм по хитких кладках перейти русло.
Баба Єфросинія в останні роки не сама була – син Михайло, який жив багато літ на Запоріжжі, переїхав до неї.
– Добре мені було з ним,– каже.– Він і розпалить у грубці, і їсти щось зварить. Та от помер в цьому році. На початку січня його не стало. Через річку не мали як перевезти – треба було хіба вкругову добиратися, то похоронили у Набрусці.
Ще один син Єфросинії Пивоварчук живе в Обзирі. Він був офомлений її доглядальником. А як сам захворів, бідкалася бабуся, й групу йому дали, то вже за ним потрібний догляд. Залишилася вона без соціального працівника.
Дякує Богу, що ще дає собі раду.
«Як почалася війна, то ми першими сюди приїхали»
За останні роки Надрічне помолодшало. Переважно тут живе Роман Коваль, який вернувся з Ковеля до батьківського дому, коли став підприємцем. Це село, де вже й будиночок свій звели, полюбилося його дружині та синам.
Літують на малій батьківщині мешканці Вараша – подружжя Анатолія й Любові Кадир. Переїхав сюди Микола Заєць. Кожна ж пташка, як міркує чоловік, з вирію до свого гнізда прилітає. От і він, пропрацювавши багато літ монтажником-висотником на Рівненській та Хмельницькій АЕС, «прилетів» до рідної хати – не хоче залишати її напризволяще. А після того, як почалася повномасштабна війна росії проти України, у Надрічному стало ще людніше. Рятуючись від війни, з Кривого Рогу на батьківщину вернулася Любов Глушкова із чоловіком.
Навіть і влітку, коли Стохід у берегах, непросто їм по хитких кладках перейти русло.
– Їздила в Кривий Ріг на весілля до двоюрідної сестри й там із майбутнім чоловіком познайомилася, – розповідає Любов Іванівна.– Сімнадцять років мала, як заміж вийшла й покинула своє село. Надрічного з його лісами, річкою ніколи не забувала, хоч за роботою, домашніми клопотами і рідко тут бувала. Вже коли на пенсію вийшла, то почала літувати тут. Як почалася війна й почастішали ракетні обстріли, то ми першими сюди приїхали, бо страшно було вдома залишатися. Якийсь час жили з нами і дочка з сім’єю, син, сестра моя, яка теж у Кривому Розі заміж вийшла. Всі з часом повернулися, як там спокійніше стало. А ми з чоловіком залишилися. Город почистили від бур’янів, потихеньку хазяйнуємо. От і зараз розсаду вирощую, грядки засаджую. Чекаю, що на літо онука привезуть. Як ми по телефону говоримо і я розпитую його, як там у нас, то він каже, що прильоти далеко, – у свої десять літ звикся уже з вибухами.
На початку січня його не стало. Через річку не мали як перевезти – треба було хіба вкругову добиратися, то похоронили у Набрусці.
Другий рік живе тут і виходець із Надрічного Михайло Луц. Військовий за професією, якому за життя довелося поміняти не один гарнізон у різних точках Союзу, розповідає:
– 26 лютого росіяни почали бомбити Мелітополь, а 28-го вже були в місті. Почалися грабежі. Три місяці я ще залишався там. А як орки стали ходити по квартирах – шукали «азовців», просто військових, то зрозумів, що треба рятуватися. Я хоч і у відставці, але не хотів наражатися на якесь приниження, а то й катування. Їхав мій син (йому київські колеги знайшли роботу у Вінниці) і мене вивіз.
Другий рік хазяює на батьківському обійсті Михайло Луц, який, рятуючись від війни, приїхав сюди з Мелітополя. Фото Катерини ЗУБЧУК.
Михайло Луц – вдівець. Дружина померла десять років тому. В своєму селі, яке покинув вісімнадцятилітнім, бував раз на 8–10 років. І тепер сподівався, що не затримається тут надовго. Тим часом, каже, мабуть, ще й зимувати залишиться. Хоч і не покидає чоловіка думка про повернення в Мелітополь, але й у Надрічному облаштовує свій побут, щоб з усіма зручностями жити. Одне слово, хазяйновитість взяла верх: за рік, що минув, воду в хату провів, машинку пральну придбав, і курочок-несучок завів, щоб домашні яйця були. А ще довелося згадати, як то в повінь Стохід човном перепливати, коли треба в Боровне добратися, чи ягоди, гриби в лісі збирати.
Читайте також:
= «У село на Волині можна добратися тільки човном, а раніше хліб доставляли вертольотом (Фото, відео)»;
= «Волинські вдови і матері загиблих воїнів: «Ми просили Бога, аби нас не ставало більше...» (Фото)».
