Павло Щегельський (зліва) з друзями, 1933 рік.
Волинянка благає: «Допоможіть дізнатися про тата»
Із таким проханням до нас у редакцію прийшла... зовсім літня жінка. Дивне відлуння історії з однієї кривавої війни під час наступної...
Батькові нашої землячки було 28 літ, коли він, не знаючи того, прощався з дружиною і 3-річною донею назавжди... Марії Мицалюк зараз за вісімдесят, і вона вирішила зробити ще одну спробу в пошуку бодай якоїсь інформації про дорогу людину, якій довелося віддати життя за чужу державу в далекому 1939 році...
Відомо, що батько пані Марії Павло Михайлович Щегельський народився 1911 року й мешкав у селі Новостав теперішнього Луцького району. Він відслужив у польській армії, одружився, народилася доня.
Аж тут – Друга світова війна, напад гітлерівської Німеччини на Польщу. Павла Михайловича мобілізували до польського війська у першій хвилі. Марія Мицалюк переповідає все, що, вочевидь, не раз чула від мами: «Йому дали бляшаний жетон, таку «смертну карточку» – і він пішов. За два тижні німці захопили Польщу, то вже другий «побор» тутешніх чоловіків на війну не попав, поверталися...
Один знайомий із Боратина ще розказував, що вони з моїм батьком перебули бомбардування німецьких літаків і навіт згодом пообідали бутербродом із маслом. А потім наказали переправлятися через Віслу, а вони – на конях, то татів кінь швидше у воду пішов, бо був слухняніший, а його налякався. У той момент літаки налетіли й знову бомбардували. То, казав, страшне, що в тій річці робилося... І більше він мого тата не бачив.
І ми теж. Після того мама знову заміж не йшла: сама орала, сіяла. Казала, що не хоче чужого батька дитині. Оце й все».
Чому ж пані Марія тепер, коли вже й сили не ті, взялася за пошук? Розповідає, її підштовхнув сон: «Наснився мені тато на польській дошці пошани. Був без голови, а на шиї той жетон... То нехай би на тій дошці він був з головою». Сон пані Марія сприймає як знак, що мусить зробити все, що в змозі, заради пам’яті. Вона вирішила довіритись «Волині».
Я спостерігала, як бережно вона торкається пожовтілих «карточок», а в думках натикались одна на одну наші сучасні трагічні історії: як на початку війни жінки, дізнавшись якусь дрібку інформації про загиблого чоловіка, робили все можливе, аби мати можливість його знайти й поховати. (Включно з тим, що, зібравши останні заощадження, під обстрілами їхали на окуповану територію й шукали за фотографіями місцевості). Проводи в останню дорогу, прощання важливі для українців завжди. Якщо вже так важко склалося у житті, то має бути місце, куди можна прийти й погомоніти із загиблим та із собою. А коли це з якихось причин неможливо, то місцем пам’яті стають спогади.
У пані Марії своїх мало, адже батько був поруч лише її перші три роки, але є мамині, які залишить нащадкам. Однаково вони мусять бути, і в 1939-му, і в 2023-му, бо слова про вічну пам’ять – саме про нашу пам’ять: про скорботу, роботу із собою в горі, пошук інакших світлих віконець у житті, але уже зі спогадами про дорогу людину.
P.S. Якщо раптом вам доводилося чути про Павла Михайловича Щегельського, народженого 1911 року, просимо зв’язатися з редакцією. Окрім того, маємо надію отримати інформацію із архіву Республіки Польща.
Оксана КОВАЛЕНКО.
Читайте також на volyn.com.ua:
= «На найгарячішій ділянці фронту волинський боєць заспівав «Мамо…» (Відео)»;
= «Я купую нове плаття! (Колонка Алли Лісової)».
