Приїхав з Бельгії, щоб лікувати поранених: історія хірурга

Ігор Вітенько 25 років проживає в Бельгії. Чоловік родом з Тернопільщини. На початку російсько-української війни приїхав до України, щоб лікувати поранених військових. Його історію розповідають журналісти Суспільного.

За його словами, після повномасштабного вторгнення взявся організовувати допомогу для Збройних сил. Із Бельгії для ЗСУ передали 64 автомобілі.

Мені вистачило дві години в Бельгії, щоб вирішити, хто мене замінить

Як почали допомагати Україні, Збройним силам?

Я прийняв рішення приїхати в Київ, допомагати своїм колегам-хірургам. У військовому госпіталі ми разом оперували. Але це була інша війна, ніж зараз.

Почав допомагати Збройним силам України ще з 2014 року. Я прийняв рішення приїхати в Київ, допомагати своїм колегам-хірургам. У військовому госпіталі ми разом оперували. Але це була інша війна, ніж зараз. 24 лютого мені вистачило дві години в Бельгії, щоб вирішити, хто мене замінить в лікарні. Пішов до свого керівництва, сказав, що готуюся, мені потрібно їхати до України. Тоді треба було зібрати матеріали, які мені потрібні для лікування ран, антисептики, знеболювальні. Звернувся до своїх колег, почало надходити багато допомоги, для якої в мене в машині не вистачало місця. Мій друг Руслан Гевко, який має будівельну фірму, подзвонив і сказав, що купує мені реанімобіль. До 1 березня ми змогли закупити 3 реанімобілі, саме тоді я приїхав в Україну. Ці автомобілі були повністю заповнені необхідними матеріалами, які потрібні мені для моєї роботи. Я думав, що цих матеріалів мені вистачить на два місці. Але через два тижні матеріали почали закінчуватися. Розхідні матеріали закінчувалися просто на очах. Я звертався до колег і просив ще матеріалів. Мої колеги в Бельгії організували там збір. Розпочали соціальний проєкт під назвою «Місія Ігоря Вітенька». Я сам не очікував, що все так розвинеться. Ми ввезли 80 вантажівок різного матеріалу: і соціального, і медичного.

Хто долучився, щоб купити ці автомобілі?

Багато допоміг благодійний фонд «Карітас» у Бельгії, допомагає моя родина, яка живе в Канаді, Америці. На початку вони багато спонсорували, щоб я міг закупити матеріали. Хтось жертвував 20 євро, хтось 100, хтось тисячу. Ми почали організовувати в Бельгії ярмарки, продавали речі з українською символікою. Продавали випічку українську, організовували концерти. Я побув спочатку в Україні три місяці, схуд на 12 кілограмів. Робота була дуже виснажлива, морально було важко все сприймати. Мені потрібний був час, щоб я відновився. До мене почали звертатися люди, пропонувати різноманітну допомогу для України. Таким чином, ми знову почали отримувати матеріал, який нам потрібний.

Побачив жінок з порізаними грудьми, кастрованих чоловіків

Що саме психологічно виснажило найбільше?

Я раніше був переконаний, що війна – це насамперед солдати, але коли я потрапив до лікарні, де лежали цивільні, мене запросили на консультацію, я побачив це насилля. Побачив жінок з порізаними грудьми, кастрованих чоловіків, чоловіків з відрізаними вухами, порізані животи, пекельна літера Z. Я після того вийшов, сказав до лікарів: «Вибачайте, я до вас більше не можу прийти. Я «згорю», мене не вистачить на мою роботу у військовому госпіталі». Потім я ще кілька разів відвідував цю лікарню, щодо опіків консультував, але це настільки було важко перенести. Я думав, що був готовий морально до цього. Але, як виявилося, я не був готовий.

А військовим продовжуєте допомагати?

Я отримував запрошення до різних лікувальних закладів. Міг вранці бути у Вінниці, Хмельницькому, потім, Рівне, Луцьк. Розумів, що я не можу бути в різних місцях постійно. Я вирішив організувати навчальні курси. Такої професії як спеціаліст з лікування ран в Україні не було, а вже є. Я звернувся до Міністерства охорони здоров’я, така професія вже з’явилася. За період моєї роботи з військовими в нас не було жодної ампутації. Лікарі, які мають великий досвід, казали ампутувати, я не дозволяв це робити. Ампутація відбувалася тільки з дозволу головного лікаря, але він дослухався до мене. Донині в лікарні швидкої допомоги Вінниці не відбуваються ампутації.

 Нам вдавалося рятувати ноги, руки, навіть пальці. Термін повернення солдата на фронт скорочувався в десятки разів. Я вирішив частину свого часу інвестувати в навчання. Організував першу групу у Вінниці, вони прийшли стажування. Потім вони приїхали до мене в Бельгію, в мою клініку. Там вони пройшли додаткові стажування. Потім я повернувся до України, в різних місцях організовував навчальні програми. Нині більше сотні медсестер пройшли ці курси. Зараз мені дуже легко онлайн їх консультувати. Таким чином, якість лікування підвищилася в рази.

Новий етап – це відбудова зруйнованих лікарень

Чи вистачає лікарів, щоб допомагати травмованим на війні?

Лікарів було достатньо. Їх багато емігрувало зі східних областей України в центральну частину, на захід. З лікарями великої проблеми не було. А от кваліфікованого молодшого медичного персоналу не вистачало на початку, люди повиїжджали за кордон. Але зараз вони вже почали повертатися. З нестачею працівників нині ми теж закрили питання. Медсестра зрозуміла, що вона може робити більше і якісніше. Їй це цікаво. Лікар оперує, медсестра має якісно доглядати за ранами. Як не буде якісного догляду, результат буде набагато гірший, можуть бути ускладнення. Ускладнення – це повторення операції, важка реабілітація, ризик ампутації. Кожен має робити свою роботу.

Повномасштабна війна триває більше року. Чи стало складніше організовувати допомогу для України?

Насправді, всі трохи втомилися. Як фінансово, так і морально. Щоб отримати належну допомогу, треба дуже важко працювати. Треба багато часу витратити на пошук потрібних контактів.

Які потреби бачите, які необхідно закривати?

Більше 70 лікувальних закладів нині вщент зруйновано в Україні. Треба допомагати матеріалами, аптечками. Турнікети потрібні. Новий етап – це відбудова зруйнованих лікарень. Нам вдалося виграти тендер, бельгійська лікарня переїжджає в новий корпус, три корпуси вони будуть звільняти. Нам пообіцяли передати цілу лікарню. Більшість обладнання вони передають нам. Надіюся, що ми перемістимо його до України, таким чином ми частково відновимо втрачене. Війна ще триває. Але маємо думати про відбудову.

Автори: Ірина Моргун, Людмила Путькалець.

Читайте також: «Азовець з Волині Анатолій Плужніков: «Із оточеного Маріуполя мене вивів Святий Миколай»