Волинянка чекає з передової чотирьох синів, зятя і трьох онуків

На війну — всією родиною

Син Ольги Лукашівни Володимир – військовий на пенсії. Свого часу був прикордонником, потім близько року служив в АТО. Тож тієї ночі, коли росія розпочала повномасштабне вторгнення, до нього зателефонували і сказали, щоб був готовим. Петрович, зрозумівши всю серйозність ситуації, одразу обдзвонив своїх рідних, і вже наступного дня всі зібралися на родинну розмову, після якої вирушили до військкомату. Зять Анатолій, який із труднощами тоді повернувся з роботи на Київщині, сини Володимир, Анатолій, Андрій, а також Сергій зі своїм сином Олексієм. Сказав, що аж ніяк не може залишитися вдома, якщо його сина мобілізують. Тому разом і пішли захищати рідний край.

— Їдемо з чоловіком та братом Толею до Каменя, а вони по дорозі один в одного питають: «Ти хоч пам’ятаєш, як в руках тримати автомат?». – «Бог його знає. Може, й пам’ятаю», — наче спокійно та, зрозуміло, що з тривогою відповідав інший.  На що перший зізнавався, що руки тремтять лише від думки про те, що його таки доведеться тримати, — розповідає донька Ольги Лукашівни Тетяна Звонюк.

Вона ледве стримує сльози, пригадуючи, як тоді страх і розпач оселилися в душі, бо розуміла, як і кожна жінка, котра проводжала на війну чоловіка, що статися може будь-що.

— Тоді багато чоловіків ішло боронити Україну. Але чого мої — всі? —  крізь сльози ставить риторичне питання Ольга Лукашівна. І одразу пояснює: – Сини завжди були один за одним. І цього разу, якщо хтось із них ішов на війну, то й інші – вслід. Такі вони в мене, — плаче, втираючи на засмученому обличчі солоні росинки. Адже не стали до лав ЗСУ після вторгнення росіян хіба її старший син Валерій, якого не взяли, бо він уже пенсіонер, та

Василь, котрий за станом здоров’я був комісований.

Всі інші її хлопці разом потрапили у нашу 100-ту бригаду тероборони. Знаходилися на різних позиціях вздовж кордону з білоруссю, але зустрічалися, навідувалися додому.

Єдиним кулаком, щоб бути сильнішими

Бачаться зрідка й тепер. Хоч також знаходяться на різних позиціях, правда, вже далеко від домівки, на Бахмутському напрямку. Там уже котрий місяць особливо «гаряче», тож вдома їхні дружини, діти та мама постійно моляться і з нетерпінням чекають бодай якоїсь звісточки.

Завжди жила так, аби іншим було добре. А зараз бачу, що й хлопці такі мої. Пішли воювати, бо відчували, що то їх обов’язок.

— Якраз днями наші хлопці знайшли можливість і зустрілися. Володя, Андрій, два Толіки, Сергій із сином Олексієм ще й сфотографувалися, підбадьорили один одного. Так би мовити, єдиним кулаком, щоб бути сильнішими.

Вони ж теж переживають один за одного, бо, наприклад, брати Толя з Андрієм (були прикордонниками) і син Сергія Олексій зараз разом. А мій чоловік – зв’язківець. У нього свій напрямок роботи. Сергій — у розвідці. Володя також в іншому батальйоні, — розповідає пані Тетяна.

Каже, що всі вони, усвідомлюючи постійну небезпеку, дуже переживають один за одного та ще за двох племінників, які сьогодні також на захисті України.

— Як і Олексій, мій онук Андрій (син найстаршого, Валерія) вже вдруге на війні. Він був медиком і працював у військовому госпіталі, коли росія вторглася на Донбас. Тоді хлопця покликали в АТО. Сьогодні він знову в строю.

Проходить військові навчання. Інший онук, тобто чоловік онуки Альони, Юрій, також брав участь в АТО/ООС. Як росія напала у 2022-му, у нього ще не закінчився контракт, тому автоматично опинився на війні, опановував снайперську справу, — розповідає бабуся Ольга.

Вона впевнена в мужності всіх своїх хлопців, які стали на захист України: мовляв, як змалечку рівнялися один на одного в хороших справах, так і тепер. Ніколи їй не було соромно за своїх синів, а зараз – і за онуків. Ятриться серце лише від того, що вони постійно в небезпеці.

«Прошу в Бога, щоб всі повернулися живими»

— Виховала семеро дітей, маю 16 онуків та 6 правнуків. Завжди жила так, аби іншим було добре. А зараз бачу, що й хлопці такі мої. Пішли воювати, бо відчували, що то їх обов’язок. Тепер постійно тривожуся: як вони там? — говорить жінка.

Але як вони насправді там – ніхто не зізнається.

— А при розмові за тими сльозами і не розпитаєш, що та й до чого, — каже.

Мати намагається не підпускати поганих думок, проте розуміє, що війна — то біда. Тому на душі в неї тривога. А ще печаль — не так давно відійшов у засвіти син Василь, з яким проживала. У 2015–2016 він більше року був в АТО. Там втратив здоров’я, тож на війну його не взяли. У березні він раптово помер.

— Зосталася я сама. І всім серцем прошу в Бога, щоб з війни мої захисники повернулися живими, щоб їхні дружини і дітки не горювали, – мовить Ольга Лукашівна.
Її донька додає, що неспокій на передовій вони щоразу чують при розмові по телефону: лунають постріли, вибухи. Але хлопці заспокоюють рідних: мовляв, то добре, що чути, гірше, коли тиша. 

— Брат Андрій сказав, що для нього після Пасхи такої нації,  як росіяни, взагалі не існує. Бо те, як вони гатили на це велике свято, з якою ненавистю намагалися знищити українців, навіть неможливо описати, — зауважує пані Тетяна.

Аби ж хоч якось допомогти своїм близьким на фронті, родина Назарчуків збирає кошти на придбання необхідних для них засобів, зокрема тепловізорів, які допомагають вистежувати ворога, виконувати бойові завдання.

Так, наразі триває збір на ці прилади на картки ПриватБанку:
4149 4991 2580 7956 (Назарчук Ангеліна Сергіївна),
5168 7451 2086 0827 (Назарчук Андрій Петрович);
Монобанку:
5375411205785400 (Назарчук Ангеліна Сергіївна),
4441114429029455 (Назарчук Наталія Анатоліївна). 

Тетяна ПРИХОДЬКО, газета «Полісся».

Читайте також: «Свій УАЗик волинянин Олег Семенюк заправляє... дровами».