Синьо-жовтий прапор із меморіальної дошки зворушливо зняли батьки Миколи Кривов’язова Валентина Адамівна і Володимир Володимирович.
На Волині всіх гостей на свої іменини Герой зустрічав... із меморіальної дошки (Фото)
28-річчя захисника Миколи Кривов’язова (на фото), загиблого на війні з російськими окупантами, випало на величний день Вознесіння Господнього. Після служби в церкві Успіння Пресвятої Богородиці жителі села Скригове Мар’янівської територіальної громади з весняними квітами сумно йшли на іменини Миколи. Їх відзначали в школі, де навчався їхній незабутній односельчанин. Із меморіальної дошки на її фасаді він дивиться на всіх, наче живий. Теплішими за сонячні промені цього дня в Скриговому були спогади про молодого Героя
«Першим пішов у військкомат вже другого дня війни»
Коли Микола Кривов’язов приїжджав із заробітків у рідне село, то вся молодь хотіла побачитися з ним. А йому завжди спішилося найперше до найрідніших: міцно тиснув руку батькові й широкими плечами горнувся до матусі. Ніби відчував, що з ними, найдорожчими, не набудеться в земному житті.
– Як почалася повномасштабна війна, вже другого її дня він першим із села пішов у військкомат. Трохи більш як за місяць Скригове ридма стрічало Колю в домовині. 26 березня він загинув у районі Благодатного, що на Миколаївщині, під час виконання бойового завдання. Душа воїна вже була на Небесній дорозі, а мама Валентина Адамівна наступного дня, святої недільки, ще подавала у церкві записку за здоров’я сина. 31 березня велелюдна процесія провела його в останню путь, – згадує з болем важкі дні директор Скригівської школи й ініціатор встановлення меморіальної дошки Володимир Сусь.
Коля не боявся ні грому, ні тучі. Мав таку вдачу, що міг стати перед дулом автомата, аби захистити когось.
Учительська родина ревно дорожить спогадами про всіх випускників, а про Миколу Кривов’язова розповідає зворушливо до сліз. Поруч нього старші не наважувалися робити збитки молодшим. Був спокійним, коли бачив довкола миролюбність, і добрим настільки, що, не вагаючись, кинувся діставати цуценя з вигрібної ями. Хотів усе вспіти: кожному щось добре сказати, заспівати на святі, пригостити всіх неньчиними смаколиками й вишити для матусі хрестиком, бісером і своєю любов’ю барвисту полотняну доріжку…
«І за мерзоту ж наш Микола теж загинув»
– У школі з Кольою бралися чубитися жартома хіба що… дівчата. Був найвищим і найгарнішим парубком, то ми так проявляли свою симпатію до нього. Він проводжав нас із дискотек аж у сусідні Пілгани. Про те, що загинув на війні, я дізналася через два місяці після того, як його похоронили. Не хотіла вірити, не могла змиритися з гіркою звісткою… – поминає цими днями свого однокласника Світлана Годіна. Війна застала її в Скриговому, хоча вже 10 літ пані Світлана, її чоловік Дмитро, п’ятирічна доня Святослава і трирічний син Максимко живуть у Польщі. Як поверталася з дітьми у Лодзь, жахнулася не довжелезних черг на кордоні. У стократ страшнішою бачилася людська жадібність і ницість. В автобусі, розрахованому на 89 місць, з нею їхало 168 пасажирів. На її очах один водій викинув на тротуар дитяче ліжечко, інший виштовхав із салону жінку з двома діточками. Не соромився сичати: «Не маєш грошей – не лізь». А тим часом переповнені автобуси минали дорогі автівки із заштореними вікнами. З їх шпарин злодійкувато й зверхньо визирали втікачі-чоловіки. «Це ж і за таку мерзоту воював і загинув наш Микола й досі воюють наші захисники, – не добирає слів пані Світлана. І додає: – А Коля не боявся ні грому, ні тучі. Мав таку вдачу, що міг стати перед дулом автомата, аби захистити когось».
Світлана не приховує, що жити за кордоном українцям нелегко, та в порівнянні з тривогами в Україні, зі страхом, коли на очах від ракет розсипаються будинки, звалюючись смертю на людей, не лякають проблеми незнання мови чи нестача якихось матеріальних благ. Годіни постановили собі завданням і постійно офірують на ЗСУ певну суму зі свого сімейного бюджету. На роковини однокласника Світлана попросила їхню з Колею класну керівницю Євгенію Харків купити великі букети квітів у церкву й на могилу друга, а маленькому синочкові Миколи – великий подарунок.
До слова, Миколка-молодший схожий із татусем-Героєм, як дві краплі води.
«Нехай наш мітинг-реквієм буде останній в Україні»
Село гордилося Миколою Володимировичем, як свого часу служив у Президентському полку Національної гвардії України, коли разом із дядьком будував церкви й отримував за це архієрейську Подяку… І як посмертно Орден «За мужність» III ступеня, якого удостоївся боєць, згодом вручали батькам Героя… На мітингу-реквіємі, приуроченому відкриттю меморіальної дошки загиблому зв’язковому управління мінометної батареї 14-ї ОМБр імені князя Романа Великого Миколі Кривов’язову, авторка скорботного сценарію, вчителька Людмила Собець, під сльози присутніх перегортала сторінки Миколиного життя. Добрими словами згадували його настоятель храму отець Роман Яцірук, який освятив пам’ятний знак, голова Мар’янівської селищної ради Олег Басалик, директор Скригівської гімназії Володимир Сусь, перша вчителька Зінаїда Андрущак, класний керівник тодішніх п’ятикласників, а нині депутатка Мар’янівської селищної ради Наталія Шанковська, класний керівник у старших класах Євгенія Харків… Про його долю юні гімназисти розповідали віршами.
Батьки Героя Валентина й Володимир Кривов’язови зняли з дошки синьо-жовтий стяг. Здавалося, що від молодої вроди не було холодним навіть мармурове полотно, настільки точно лик воїна відтворив лучанин Ростислав Швець.
Добру справу зробив безоплатно.
За словами Євгенії Харків, сьогодні на фронті за Україну воюють 28 жителів Скригова й Пілганів. Дай Боже, щоб усі повернулися додому з Перемогою!
У боях за Україну полягли мужні сини Волині
Володимир КОРИШКО – боєць із села Стенжаричі, що на Володимирщині;
Роман РОМАНЮК – боєць із міста Берестечка;
Микола САХАРЧУК – боєць із села Секунь, що на Старовижівщині;
Микола ГАПОНЮК – боєць із села Велимче, що на Ратнівщині;
Анатолій КОЛОШВА – боєць із села Матейки, що на Маневиччині;
Іван СОКОЛ – боєць із села Матейки, що на Маневиччині;
Юрій МАЛЕСИК – боєць із села Коритниця, що на Локачинщині;
Роман ПРОКОПЧУК – боєць із села Світязь, що на Шаччині;
Тарас ТРОЦЬ – боєць із села Чорніїв, що на Турійщині;
ПАВЛО КОСЯЧНІКОВ – боєць із села Угринів Луцького району (уродженець села Домашів, що на Ківерцівщині);
Артем УНГУР’ЯН – боєць із селища Маневичі (родина його проживала на Херсонщині, а на Волині оселилася, рятуючись від війни, звідси захисник і був мобілізований);
Дмитро СОФРОНОВ – боєць родом із Старого Мосира, проживав у Любитові Ковельського району;
Антон ЄФИМЧУК – боєць із села Баїв Луцького району;
Петро КОВАЛЬ – боєць із села Добре Камінь-Каширського району;
Ігор КУЗЬМІЧ – боєць із міста Луцька.
Читайте також: «Волинянка чекає з передової чотирьох синів, зятя і трьох онуків».
