А в селі на Волині Героя Святим Миколаєм називали

«Не випадково Коля народився на Івана Богослова»

У Люблинецькій громаді за час, що минув із 24 лютого 2022-го, на жаль, уже десять загиблих. Але коли Наталія Сіхоцька дізналася, що я хочу зустрітися з мамою, котра втратила на війні свою дитину, то назвала Валентину Ткачук із Люблинця. Й мотивувала це насамперед тим, що її Микола – перший боєць, який відкрив у громаді печальний рахунок. Забігаючи наперед, скажу, що, прийшовши до Ткачуків, я зрозуміла, що жінка немовби чекала, коли зможе, як мовиться, вилити душу. Другий рік нема сина, але він завжди з нею – у спогадах про те, яким був її Коля, у материнських снах…

– Я родом зі Старих Кошар, чоловік – з Нових. Як побралися, то трохи в Ковелі жили на найманій квартирі. А потім нам у Люблинці кімнатку в гуртожитку дали. Там наша старша донька Ольга народилася, а через два роки – Коля. Пригадую, кімнатка маленька, мало місця. Але наскільки ми раділи життю! Воно й не дивно – молоді були, все у нас добре складалося. За якийсь час і квартиру одержали. За натурою Коля – воїн. Та я не перестаю дивуватися й тепер, коли його вже нема, як у ньому поєднувалося те, що від воїна, і те, що він був такий добрий, товариський, поступливий, умів з усіма поговорити, поладити. Мабуть, невипадково 21 травня, на Івана Богослова народився (а назвали ми його на честь святого, котрого вшановують наступного дня – весняного Миколи).

– Знаю, – каже жінка, – що в групі був хлопець з Овадного Володимирського району. Нібито він казав, що, як пощастить вижити й вернутися додому, то він розповість більше, як все було. Може, тоді ще щось дізнаюся про останній день, годину життя свого сина…

Старша донька хворіла змалку. А син, за словами матері, народився богатирем і виріс якось непомітно, не завдаючи клопотів. Був дуже самостійний. У школі добре вчився, хоч за книжками не дуже засиджувався. Оскільки мав хорошу пам’ять, то вистачало послухати на уроці, а вдома лише переглянути задане. А ще захоплювався футболом, іншими видами спорту. І дуже любив порибалити чи до лісу піти по гриби й принести їх стільки, що корзини мало бувало – футболку знімав і її наповнював.

Ще в школі Микола Ткачук мріяв стати військовим. Тож після середньої школи, а це було в 1996 році, маючи направлення з військкомату, разом із другом, з яким у Люблинці навчався, поїхав у Київ вступати до училища.
– Коля іспити склав, а друг на останньому провалився, – пригадує Валентина Петрівна. – От він і вирішив чомусь за компанію з ним додому повернутися. Хоч я йому тоді казала, що даремно поспішив. Він же – рослий, з добрим здоров’ям був – його взяли б, незважаючи й на трійки в екзаменаційному листі. Але то вже, мабуть, так мало бути.

«Син, як зараз усвідомлюю, ніби поспішав жити»

Коли Микола приїхав додому, то вступна кампанія всюди вже завершилася.  Дізналися Ткачуки, що набір ще був у Рожищенському зоо­ветеринарному технікумі. І мати, як сама зізнається, по суті, вмовила сина, щоб ішов учитися туди, аби рік не втрачати.

– Послухав Коля нас із батьком, – говорить Валентина Петрівна. – Нібито випадково став студентом технікуму. Але в житті нічого випадкового не буває – там він свою долю зустрів. Старостою групи була Оксана Васько з Володимира – його перша й остання любов. У 1999-му ми з чоловіком поїхали на випускний. Тоді й побачили свою майбутню невістку. Були й Оксанині батьки, нас познайомили. По правді, я думала, що вони далі вчитимуться – в інститут вступатимуть. Тим більше, що Оксана технікум із червоним дипломом закінчила. Але коли син сказав, що буде женитися, то я не відмовляла, хоч йому лише двадцять років тоді було.

У серпні Ткачуки вже поїхали на заручини, а у вересні весілля відгуляли. Місяців зо два молодята жили у Люблинці. А потім вирішили перебратися у Володимир, до батьків Оксани, де й жили вісім років, аж поки свій будинок не купили в селі Новосілки на Володимирщині.  

– Коля рано женився, – каже Валентина Петрівна. – Бог дав їм трьох доньок. Він, як зараз усвідомлюю, ніби поспішав жити, хотів усе встигнути. Був добрим сином і в подружжі став люблячим чоловіком, татом.

«Шансів вижити у них не було»

У 2002 році Миколу Ткачука призвали на строкову службу. Він проходив її у Володимирі – за місцем проживання. Мати пригадує ті приємні зустрічі, коли у сина був вільний день і вони з чоловіком, приїхавши у княже місто, могли погуляти з ним у парку, поспілкуватися, радіючи життю. Через півтора року після строкової служби Микола, пройшовши «густе сито» відбору, підписав контракт і як снайпер поїхав в Ірак. Уже пізніше розповідав матері, яка то непроста служба була – міг там і загинути. З 2005 року вже мав посвідчення учасника бойових дій.

– Коли Коля повернувся з Іраку, то, певно, після побаченого й пережитого, хотів знайти роботу «на гражданці», – розповідає жінка. – Але щось чи не склалося, чи передумав – пішов у прикордонні війська. Довгий час служив у Коритниці. У 2014-му три місяці був в АТО. А 2017 року його перевели в Устилуг (пройшовши курси в Харкові та в місті Нові Мости на Львівщині, став кінологом і очолив цю службу на заставі імені Пархоменка). Із серпня 2021-го син – на Сході України. Якось телефоную йому. А він, виявляється, вже в поїзді – їде в Маріуполь. Питаю, чи надовго. «На рік, – чую у відповідь. – Ротація...». І з того часу тривожне відчуття мене вже не покидало. «Хоч скажи мені – ти в Маріуполі чи десь далі?» – допитувалась. «Десять кілометрів від цього міста…1-ша лінія захисту», – говорив Коля і більш нічого. Якщо я дзвонила, то чула: «Мамо, не можу довго говорити. Ти не телефонуй часто, бо це небезпечно. Я сам...». З того часу я через Оксану мала інформацію. А коли торік почалася повномасштабна війна, то і їй переважно есемески присилав. А вона вже мене набирала... 

Це був березень 2022 року. Микола Ткачук, який очолював кінологічну групу прикордонної комендатури швидкого реагування «Новотрої­цьке», виконуючи  бойове завдання в районі селища Курахівка, потрапив в оточення. Він і ще один боєць, Діма, пішли у розвідку, щоб знайти шлях, яким можна було б вивести групу. На жаль, наткнулися на ворожі танки. Шансів вижити у них не було. Щоправда, побратимам пощастило вибратися із ворожої пастки. Все це Валентина Петрівна почула від військового, який приїжджав у Новосілки на похорон.

– Знаю, – каже жінка, – що в групі був хлопець з Овадного Володимирського району. Нібито він казав, що, як пощастить вижити й вернутися додому, то він розповість більше, як все було. Може, тоді ще щось дізнаюся про останній день, годину життя свого сина… Колю й Діму через два дні – 24 березня – витягли побратими із лісу. Це число і зафіксовано офіційно як день його загибелі. Про те, що сина вже нема, я дізналася від невістки, яка мені зателефонувала. Оксана їздила з волонтерами в Дніпро, куди доставили тіло Миколи. Вона його й забрала.

30 березня у Новосілках похоронили Миколу Ткачука. А панахида була у соборі Різдва Христового міста Володимира. Домовина стояла неподалік ікони Святого Миколая.

– Вже після похорону, – пригадує згорьована мати, – Оксана мені сказала: «А ви знаєте, що Колю в селі називали Святим Миколаєм?». Приємно почути таке про свою дитину. Шкода, що коротке його життя. Що вже не довелося синові побачити першого онука – у жовтні 2021 року найстарша донька Інна вийшла заміж, а у вересні 2022-го народила хлопчика...

Життя триває. Онука назвали на честь дідуся і прадідуся Миколаєм. Ордена «За мужність» II ступеня Микола Ткачук удостоєний у 2014-му як учасник АТО, ордена «За мужність» III ступеня – посмертно. Нагороду вручили дружині.

– Пишаюся, що мій син – Герой, – каже Валентина Петрівна. – Наші з чоловіком батьки були патріотами, з дитинства навчили нас дорожити усім українським. І Микола виріс таким: Україна була для нього понад усе, й він віддав за неї життя. 

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.