Харків’янка має три городи на Волині й радіє, що син уже не каже: «Зустрінемося на тому світі»

«Ми тепер як мініфермери», – жартує Ірина Полянська, коли через місяць після знайомства перепитую у неї, як живеться її дружному сімейству. 35-річна жінка, яка вдома в Харкові працювала продавцем, охоче розповідає, як гарно аж на двох їхніх городах зростають власноруч посаджені картопля, огірки, помідори, різні види перцю й гарбузи. А от третю ділянку «присвятили» тваринництву: там – кормові буряки для майбутнього поголів’я свиней. (Поки що господарство включає 77 курчат, 11 індиків, свиню й 19 курей з півнями).

 

 

 

Із цією жінкою та її батьками заприязнилися у селі Радомишль Луцького району: зустрілися на святі у ліцеї, на яке директорка навчального закладу Лариса Борейко запросила місцевих вимушених переселенців як особливо дорогих гостей. Полянські прийшли втрьох: Ірина, її мама Олена й батько Юрій, хоча мусили добиратися із сусідньої Романівки, де їм тимчасово виділити стареньку хатину. У ліцеї навчається 9-річний син Кирило, й Ірина, коли розповідає, як він змінився за цей рік життя по-волинськи, яким став комунікабельним, згадує страшні події в рідному Харкові: «Коли росіяни бомбили, в хаті вікна сипалися, а дитина моя казала: «Мам, встрєтімся на том свєтє». Нам не було де ховатися: будинок наш старовинний із вікнами на всю стіну, без підвалу. Дуже красивий, але для мирного життя». Жінка також розповідає, як 9 квітня опівночі наважилася набрати знайому з церкви «Фіміам» й запитати про евакуацію, а о 6-й ранку з чоловіком, батьками й двома дітьми вже сиділи в автобусі. На запитання: «Куди їдемо?» – водій відповідав, що куди доведеться». Потім додав, що в Полтаву або Рівне...

Ірина та її батьки мають намір лишатися на Волині. Кажуть, нема куди вертатися, бо «ТАМ» (так вони найчастіше називають дому) усе розбито й багато що заміновано. 

Маленька Яна Полянська – уже в списку першокласників романівської школи. Вона з братом із міських жителів потроху перетворюються на сільських: їздять сільськими стежками на самокатах, допомагають батькам по господарству. А що дорослі? Дідусь родом із села, тож він багато знає про таке життя. Хоча Ірина і її мама Олена з усмішкою кажуть: коли бракує інформації (наприклад, про той же інкубатор), то виручає інтернет. Іринин чоловік Віктор «перекваліфікувався» з працівника кондитерської фабрики на доглядача тварин і птиці. Жінка каже, що так, як він клопочеться про них, не зможе ніхто. Обов’язки поділили так, що мама працює домогосподаркою і навідується з дітьми у школу, а сама Ірина з батьком Юрієм відповідають за городи.

 

У них повністю ручна праця: копали лопатами, тепер активно працюють сапами. Оповідаючи, Ірина усміхається й цілком раціонально міркує: «Нелегко, звичайно, а що робить? Чим займатися літом? Лежать на дивані? А так і яйця є, і м’ясо, і все з городу. Окрошку чи салат який зробити – все своє. І картопля в нас величенька. Правда, ми з татом іноді не знаємо, на який город бігти, бо і там бур’ян, і там». Вона, каже, пробувала шукати роботу, але все впирається в те, що рідко і за незручним графіком ходить автобус.

Ірина та її батьки мають намір лишатися на Волині. Кажуть, нема куди вертатися, бо «ТАМ» (так вони найчастіше називають дому) усе розбито й багато що заміновано. Її тато Юрій зауважує, що на новому місці йому комфортніше: «Тут дуже добрі люди. На Сході таких нема. Я там постійно не міг знайти з навколишніми спільної мови. Весь час мусив доводити, що все не так, як вони кажуть. Мало що до мордобою не доходило. Звідти ж багато в росію виїхало... Тут я справді знайшов рідні душі!».

Про що мріє родина Полянських, якщо винести за дужки Перемогу? «Щоб дітки були здорові, щасливі і не залякані», – каже Ірина. А батьки додають, що добре було б мати за що купити свій дім і жити в ньому під тихим небом.