«Гарна позиція, бо можна порубатися з окупантами  на калашах»

Руслан пройшов навчання за натовськими стандартами, і вже багато місяців його «неймовірно мотивована рота вогневої підтримки» майже постійно перебуває «на нулі».

…Найнебезпечніший опорний пункт підрозділу, з якого тероборонівці контролюють ділянку лісу, розміщений усього за кілька десятків метрів від ворога. Українські воїни чатують на цих позиціях і вдень, і вночі, й завжди готові дати відсіч. Вони не втрачають пильності, адже противник може швидко підійти на відстань кидка гранати.

– Це дуже небезпечно, тому навіть звичайне чергування є вкрай виснажливим та забирає багато сил. Але, попри все, у хлопців – бойовий дух. Через таку близькість позицій тут рідше працює ворожа великокаліберна артилерія – бояться накрити й своїх. Наших хлопців це, звичайно ж, влаштовує, ба більше, багато з них раді тому, що мають можливість, як вони кажуть, «порубатися з окупантом на калашах».

Найбільше Руслану запам’ятався бій за одну з позицій, котру ворог наважився штурмувати попри попередні невдалі спроби. Бій тривав довго, в українських захисників, яких росіяни щільно обстрілювали зі стрілецької зброї та накривали мінометами, практично закінчився БК. Аби дістатись до цієї позиції та доставити необхідні боєприпаси, потрібно було понад кілометр пройти пішки через посадку, що прострілювалася.

У найважчих обставинах Руслана рятує гумор. Часто, говорить чоловік, цей гумор – чорний.

– Ми разом з двома бійцями під’їхали на авто якомога ближче до тієї позиції, а далі – взяли важезні цинки в руки – і гайда бігти… у броні зі зброєю… Тут починають уже нас обстрілювати, навколо кулі свистять, поряд міни вибухають. Я біжу з тими цинками і думаю: «Це щось нереальне… Я таке тільки в кіно раніше бачив». Мої бійці якоїсь миті падають, кажу: «Чого ви падаєте, як кулі вже просвистіли, вперед! Там нас хлопці чекають, їм БК треба!». Прибігли на позицію, відхекуємося, а побратими не вірять, що ми це зробили. Адже іншому підрозділу, який тримав позицію з нашими тероборонівцями, їхні товариші у цій ситуації принести БК відмовилися.

У найважчих обставинах Руслана рятує гумор. Часто, говорить чоловік, цей гумор – чорний.

– Одного разу ми спільно з іншим підрозділом зібралися в атаку. Коли виїхали на завдання, якраз грім прогримів, дощ лупить, а на небокраї – веселка. Побратим каже: «Веселка – гарний знак».

Відповідаю: «Так, символізує дорогу на небо»… Але й він не розгубився: «Давай хоч сфотографую». Питаю: «Для чого?». А він: «Та хоч на пам’ять комусь буде». Чорний гумор дійсно допомагає сприймати смерть, яка зараз чатує на кожного, як щось таке, що в будь-якому випадку таки з тобою може статися.

Нині Руслан як головний сержант – права рука командира, здійснює комунікацію офіцерів із сержантами та рядовими. Також він відповідає за справність зброї, освоєння нових її видів, навчання особового складу та підтримання дисципліни у підрозділі. Але найважчим для нього є відправляти на бойове завдання молодих хлопців. Руслан говорить, що одразу на місці цих воїнів бачить своїх синів. А в нього їх троє.

– Зі мною в підрозділі служить однокласник мого старшого сина. Коли він із товаришами такого самого віку приходять і просяться стати до бою, у мене перед очима одразу ж постає моя дитина. Мій теж часто проситься в армію, але мусить допомагати матері по господарству, адже двоє менших ще навчаються. Важко нести моральну відповідальність за молодь, щоразу думаю: у них ще ні дружин, ні дітей. Для мене вони всі як діти. Але водночас розумію, що маємо боронити нашу землю та знищити і вигнати усіх загарбників. Тож усі сили спрямовую на підготовку, аби з будь-якого бійця зробити сильного воїна. Тож разом переможемо!

Владислав УЛЬЯНЕНКО, Оксана УРЕТІЙ, кореспонденти АрміяInform.

Читайте також: «Волинський волонтер-капелан: «Коли в гарячій точці дізнаюся про загибель солдата, якому привіз передачу, тоді не стримую сліз…»