«Князівни теж воюють». Надія Замрига (ліворуч) на фото із землячкою Катериною Литвинчук.
Надія Замрига уже 7 років як змінила підбори на берці
6 червня в Україні відзначали День журналіста – свято представників засобів масової інформації. Серед них і ті, хто приєднався до українського війська, аби боронити Батьківщину від загарбників зі зброєю в руках або як пресофіцери забезпечувати роботу представників ЗМІ на фронті. Зокрема, офіцером служби зв’язків з громадськістю Окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого стала волинянка Надія Замрига, інтерв’ю з якою опублікував сайт АрміяInform
Надія Замрига в цивільній журналістиці з 1998 року. Спочатку вона була журналістом, потім – редакторкою на місцевому телеканалі у Володимирі. А з 2009 року – ще й редактором приватної газети. У 2014 році, коли розпочалася війна на Сході України, кілька разів побувала на фронті як волонтерка і представниця ЗМІ. І після чергової поїздки, як тепер каже, зрозуміла, що «чи то цивільна журналістка у мені вичерпалася, чи я в ній… Адже редактор – це та людина, яка повинна виношувати ідеї і втілювати їх, а у мене на той момент у голові була лише війна – матеріали про бойові дії, про людей, які захищають Батьківщину».
Тому-то 2 лютого 2016 року вона стала військовослужбовцем Окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, обійнявши спочатку посаду офіцера, а згодом – начальника пресслужби («Навіть берці 37-го розміру для мене знайшлися!»). А через місяць уже опинилася в районі АТО! ОМБр на той момент займала смугу відповідальності в районі Мар’їнки. Про один із випадків, який стався на початку військової кар’єри, Надія розповідає:
– Я вперше поїхала на позиції з командиром бригади. Він мені тоді все показував, розповідав, що воно і як, а я вникала в справу. І ось дорогою каже: «Перше правило – ви йдете за мною слід у слід. Починаю бігти – біжите разом зі мною, падаю – падаєте і ви, тобто робите все те, що роблю я». Це було 3 березня – весна, в окопах багнюка, а в мене новенькі берці, які так не хотілося бруднити… А командир швидко йде прямо по калюжах! Я ж вирішила обійти ту калюжу, і розумію, що в мене, певно… поцілив снайпер…У якийсь момент страшенно заболіла голова! І так мені образливо стало: вперше приїхала на ті позиції і мене вже вбили! А друга думка була: «Ну якщо я думаю, певно, ще жива!». Дивлюся на командира – а він дуже голосно сміється! Виявилося, коли я обходила ту кляту калюжу, то не помітила трубу наді мною і вдарилася! Але той випадок теж став для мене досвідом – на війні очі повинні бути з усіх боків і бачити треба все, що відбувається навколо.
Зросло моє внутрішнє «я» – навчилася цінувати те, що маю, навчилася мріяти. У цивільному житті я практично не мала мрій…
Коли почалося широкомасштабне вторгнення, Надія Замрига разом із бригадою перебувала на Рівненському загальновійськовому полігоні, де проходили бойове злагодження. В ніч з 23 на 24 лютого пролунала команда «На марш!». Усі заметушилися, а вже за декілька годин цей галасливий вулик – полігон – просто вимер… Бригада тоді вирушила на Київщину і Житомирщину. Про це сьогодні такий спогад:
– А ми, чотири військовослужбовиці, до окремого розпорядження залишалися на місці. Було моторошно заходити в намет, де ти буквально вчора пила чай із хлопцями, а тепер тут порожньо. Плюс – ще ж постійні повітряні тривоги, в Рівному лунали вибухи, а ми не знали, що робити, з ким порадитися… Душа просто завмерла… 26 лютого ми втрьох з моїми колежанками сіли в авто і рушили до своїх. Якою буде ситуація на час нашого прибуття, ми не знали. На той момент бригада вже зупинила просування ворога по трасі Житомир–Київ. Приїхавши туди, ми побачили дуже епічну картину: траса повністю заставлена спаленою ворожою технікою, а окупанти лежать обабіч дороги в дуже непоказному вигляді… А вже буквально за кілька днів ми включилися в роботу.
Надія має доньку. Коли у 2015-му жінка вирішила призиватися, дівчинці було лише 10 років. Але рішення мами йти служити було їхнім спільним. Ця 10-літня дитина промовила фразу, якою, за словами Надії, вона керується у своєму житті: «У кожного з нас свій фронт». Донька сказала, що її фронт – це шкільна парта, а матері – там, де перебувала бригада…
І через сім років Надія Замрига не шкодує про свій вибір. Навпаки, як зазначає, шкодувала б, якби не пішла служити. За час, що минув, вона багато чому навчилася, багато що пережила і дуже змінилася – «можливо, не на краще, але це мій досвід і розвиток. Зросло моє внутрішнє «я» – навчилася цінувати те, що маю, навчилася мріяти. У цивільному житті я практично не мала мрій…». А ось підтримати доньку (дівчина зараз вчиться у Львові в Українському католицькому університеті), якщо та вирішить одягти український однострій, мама поки що не готова. На її думку, «в армію треба йти, коли ти самодостатня людина, сформована особистість. Саме тоді твій професіоналізм, твої рішення і відповідальність будуть ефективними.
Читайте також: «Допоможи, бо я знову вижив...»: луцька волонтерка рятує воїнів на передовій (Фото, відео)
