У цій бабусиній хатині Олена в дитинстві бувала з мамою й гадки не маючи, що шукатимуть тут прихистку у війну.
Переселенці, які знайшли прихисток на Волині: «Сила вибуху від ракети була така, що я подумала: «Кінець світу»
У селі Видерта Камінь-Каширського району живе родина (шість чоловік), яка, рятуючись від війни, їхала сюди з думкою, що побудуть у рідні тиждень-два й повернуться додому. Тим часом два Великодні вже на Волині зустріли
«Один танець, на який він мене запросив, усе вирішив»
Знайомимося з Любов’ю Коваленко, завдяки якій, власне, переселенці з Лисичанська опинилися на Волині. Видерта – її рідне село. Жінка – з багатодітної родини Нестеруків.
– Я – третя в сім’ї, – розповідає Любов Олександрівна. – Після мене мама ще чотирьох дітей народила. Добре вчилася. Після школи шестеро нас, видерчанських дівчат, подалися у Стаханов (у 2016 році місту повернуто його давню назву «Кадіївка». – Авт.). Якось дізналися, що там є профтехучилище, яке готує кондитерів. Чого в таку далечінь зібралися? А тоді багато мешканців нашого села й сусідніх їхало на Схід України за вербовкою – від когось ми й почули про це місто.
Вивчилася видерчанська дівчина на кондитера. У 1979-му поїхала за розподілом в Антрацит. Хоч у списку був і Лисичанськ, але, як каже сьогодні жінка, чула, що там багато зеків живе у спеціальному гуртожитку, тож не вибрала його. В Антрациті заміж вийшла, сина народила. Та сімейне життя не склалося, як це буває. Жінка пригадує, як то було: як мовиться, зализувати рани поїхала у свою Видерту, де мама, яка прийме дочку й підтримає, що б не сталося. Але врешті-решт таки в Лисичанськ її доля приведе.
– Моя двоюрідна сестра заміж виходила в це місто, – розповідає Любов Олександрівна. – От я й поїхала на весілля до неї. У це важко зараз повірити – один день, навіть пів дня, була знайома з чоловіком, який покликав мене заміж, і я погодилася. Один танець, на який він мене запросив, усе вирішив. Тож коли після весілля я вернулася додому, вслід за мною приїхав мій Євген і забрав нас із сином у Лисичанськ. А я ж зовсім не знала цього чоловіка! Не злякало мене й те, що він на одинадцять літ старший від мене. А може, якраз ця різниця у віці (це ж уже людина із життєвим досвідом!) і вирішила все…
23 роки було жінці, коли в подружжя народилася донька, котру назвали Оленою. І коли Коваленки дім свій мали, який з любов’ю облаштовували, коли діти повиростали – дочку заміж віддали й онукою тішилися, в їхнє життя прийшла війна.
«І в 2014-му трупи лежали на вулиці. Але то були тільки квіточки...»
Із розповідей матері й дочки окреслюється те, яке це місто – Лисичанськ, хто там живе й чим, як мовиться, дихає.
– Завжди відчувалося, – каже Любов Олександрівна, – що до западенців ставлення було «не таке». Навіть із боку своїх – вихідців із Видерти, яким чомусь таким милим став «рускій мір». На сусідній вулиці жила моя троюрідна сестра – у неї думки завжди були не в сторону України. Вона й не дуже родичалася – в основному я була для неї лише сусідкою (може, тому, що і у Видерті жили поблизу), ну ще землячкою могла назвати. Нас, волиняків, на нашій вулиці тільки двоє й було. Хоч знаю, що в місті мешкають і рівненчани, й тернополяни, хмельничани.
– Війна прийшла у Лисичанськ ще дев’ять років тому, коли місто захопили ополченці, й воно було в зоні бойових дій, – долучається до розмови дочка Любові Олександрівни Олена. – Ми й тоді жили без світла, води, газу. І в 2014-му трупи лежали на вулиці. Якось ми сиділи у льоху п’ять днів і не могли вийти навіть у туалет. Але то були тільки квіточки. Це ми зрозуміли торік, коли почалося повномасштабне вторгнення росії. 24 лютого, на світанку, в годині четвертій чи п’ятій, прилетіла ракета і впала на залізобетонний завод, неподалік якого стоїть наш будинок. Сила вибуху була така, що я подумала: «Кінець світу». І з кожним днем ставало все страшніше. У сусідньому місті Рубіжному розривалися снаряди, а в нас від ударної хвилі вікна й двері самі відчинялися. Прильоти частішали, ми вже й не реагували – людина до всього звикає. Ліків не було де купити. А мама ж – після інфаркту, який перенесла в 2021 році, вона не могла обійтися без таблеток. Банкомати не працювали, а в магазині, аби гроші з платіжної картки перевести в готівку, доводилося на десяти тисячах гривень тисячу втрачати. Хто як міг, так і наживався, користуючись ситуацією, що склалася.
Не кажу вже, що ціни на продукти зросли в рази. Те ж борошно, яке мусово було купувати, бо ж хліба не привозили в місто – пекли самі. Зараз я думаю, що не раз могла загинути – снаряд, міна падали там, де якусь мить тому йшла чи їхала. Хоч і в 2022 році спочатку ми думали, що й цього разу буде так, як у 2014-му: постріляють – і стихне.
Та от пішли чутки, що Лисичанськ будуть обстрілювати ракетами. А ще ж і гуманітарку перестали в місто привозити. Якщо вона й прибувала, то люди в черзі за рятівним пакуночком опинялися під вогнем орків. Це й стало останньою краплею, як кажуть мої співрозмовниці, аби вони вирішили їхати в безпечніше місце.
«Якби ми залишилися, то хтозна, чи вижили б»
– Я подзвонила у Видерту – маминій сестрі, тітці Наді, – пригадує Олена Трунова. – Спитала, чи знайдеться в селі будиночок, який можна було б винаймати. Й почула від неї: «Тож бабусина хатина стоїть порожня. Приїжджайте й живіть» (бабуся померла в 2021 році). 6 квітня ми вирушили в дорогу. Виїжджали із Лисичанська з трудом. Щоб добратися до Дніпра, найняли автомобіль, заплативши за кожного з нас (а це шестеро чоловік) по дві тисячі гривень. Рухалися цілі колони – видовище вражаюче, як у якомусь фільмі про війну. Тільки це було не кіно, а наше реальне життя. Я такого ще не бачила. І були в дорозі не чотири години, як зазвичай, а одинадцять. Коли почалася комендантська година й ми в Дніпрі зайшли на вокзал, то там стати не було де. Люди брали квитки на будь-який потяг – аби від’їхати від того пекла.
У Дніпрі родина жила в хостелі, під який було переобладнано кафе: матраци, розстелені на підлозі, – ото й спальні місця. У ситуації, в якій опинилися, і це було розкішшю.
– Якби ми залишилися у Лисичанську, – каже молода жінка, – то хто знає, чи вижили б. 6 квітня виїхали, а 8 травня наш будинок був розбитий. Сусіди, які не покинули місто, розповідали, що від високої температури пластикові вікна поплавилися – дивом хата не загорілася. А от авто, яке в нашому дворі поставили біженці із Сєвєродонецька, котрі втекли у Лисичанськ, де нібито було спокійніше, вогонь геть знищив.
«Їй би у свої 22 роки заміж виходити, а її женихи – на фронті»
За словами Олени Трунової, багато хто так і не виїхав з окупованої території. І не тому, що не мали можливості:
– На жаль, є чимало, як я кажу, чокнутих, котрі підтримують «рускій мір» і дуже погано ставляться до прихильників України. Вони давно говорили, залякуючи таких, як ми, що «захерячать нас ракетами». Це через них зараз така кровопролитна війна. Тож так хочу, щоб Україна здобула Перемогу і всіх цих шанувальників «руского міра», які кликали путіна, вигнала. До трусів би їх роздягла й відправила на кордон із росією!
А ще Олена говорила:
– Ми живемо в маминому селі, нас із першого дня й до сьогодні підтримує велика родина. Але, звичайно, хочеться вернутися в Лисичанськ. Дзвонять друзі, й думками ти все одно там, де залишилося все, що роками наживали. Важко від того, що ти позбавлена свого усталеного способу життя. Спекла б хліб у зручній духовці, як було вдома, але ж ніколи піч, яка є в бабусиній хаті, не топила. Вже і в інтернеті читала, але вирішила не ризикувати й не взялася за цю справу. Торік ми воду брали в колодязях по сусідству, бо наш пересох. А тепер, коли води багато, вона навряд чи придатна для пиття – доводиться купувати в магазині бутильовану. Але головне те, що ми залишилися живі: порівняно з цим будь-які побутові незручності – це дрібниці, на які й не звертаємо уваги.
Так хочу, щоб Україна здобула Перемогу і всіх цих шанувальників «руского міра», які кликали путіна, вигнала. До трусів би їх роздягла й відправила на кордон із росією!
І коли вийшла з ладу пральна машинка, яку хтось дав їм, аби користувалися, то не дуже засмутилися: дістали зі сховку бабусину пральну дошку – прачку, як називають цей нехитрий пристрій, з яким у селі вже давно попрощалися, й так поки що вирішили свою проблему.
…Рятуючись від війни, родина їхала на Волинь з думкою, що побудуть у рідні тиждень-два й повернуться додому. Тим часом два Великодні вже у Видерті зустріли. Два рази квітучими яблунями, вишнями милувалися. Двічі грядки засаджували. Особливо навесні тут гарно, як у раю.
– Шкода тільки, що вся ця краса перебивається тим болем, який не покидає, – каже, не стримуючи сліз, Олена Трунова. – Дивишся, всі своїм звичним життям живуть. Ти ж цього позбавлена, бо не вдома. Моя донька перед війною диплом одержала, мала б уже працювати. Вона ж – тут. За можливості підробіток шукає. Їй би у свої 22 роки заміж виходити, а її женихи – на фронті. От що наробила проклята війна!
Читайте також: Щоб ближче познайомитись з переселенцями, у громаді на Волині влаштували сплав на байдарках.
