Війна 23.06.2023, 09:09

Волинська волонтерка: «Втомилася. Але коли подумаю, як там зараз на передовій нашим хлопцям, – втома одразу минає»

Ці слова довелося почути від Валентини Ковальчук (на фото), яка очолює волонтерський центр у селищі Маневичі, що на Волині. Маршрути волонтерів на другому році війни не змінилися. Вони, як і раніше, ведуть на Схід, Південь України. А ось мереживо рожевих ниток на карті, що висить у кабінеті очільниці центру Валентини Ковальчук (ними позначено, куди доставлено вантаж), стало густішим, ніж було торік. Ось і нещодавно на Схід водночас було відправлено сім автомобілів

«Колектив долучився до волонтерства ще з 2014-го»

Валентина Миколаївна уже понад тридцять років очолює в Маневичах Центр творчості дітей та юнацтва. Її кредо – слова американського генерала Нормана Шварцкопфа, який був улюбленцем журналістів: «Допомагаючи іншому піднятися на гору, ви самі наближаєтеся до вершини». Жінка трактує їх так:

– Я за натурою людина цілеспрямована й отримую задоволення, коли інші досягають кращих результатів, ніж я.

Тож невипадково очолюваний нею колектив, як розповідала Валентина Миколаївна, долучився до волонтерства ще з 2014-го. Власне, відтоді, як почалася війна. Співпрацюючи з громадською організацією «Довіра», що діє на Маневиччині, пані Валентина з колегами організовували свята, різні фестивалі для дітей-сиріт чи позбавлених батьківського піклування. А коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, тут був створений волонтерський центр як частина ГО «Серце патріота», заснованої свого часу Сергієм Балицьким, який знає про війну не з чуток.

Волонтери, співпрацюючи зі старостинськими округами, закладами освіти, іншими установами та організаціями Маневицької громади, налагодивши зв’язки з українською діаспорою в Польщі, Італії, Франції, з литовськими друзями, уже шістнадцятий місяць відправляють допомогу, необхідну і бійцям, і тим цивільним людям, котрі постраждали від бойових дій...

«Важко, коли розумієш, що вже нічим не можеш зарадити у великому горі матері, дружини»

Вперше ми спілкувалися з Валентиною Ковальчук торік у травні. Тоді й звернула увагу на карту України, що висить у її кабінеті, помережену рожевими нитками.

– На цій мапі, – розповідала Валентина Миколаївна, – можна побачити, куди було доставлено волонтерську допомогу із Маневичів. Я дивлюся на неї й тішуся, що наша підтримка стає все потужнішою.

З приводу того, який вигляд має це «мереживо» на шістнадцятому місяці повномасштабної війни, свідчить цьогорічний знімок – воно стало густішим. Валентина Миколаївна говорить:

– Завжди, коли звітую про роботу волонтерів Маневицького волонтерського центру ГО «Серце Патріота», в душі одні і ті ж емоції та переконання: «Ми все робимо правильно». Кожного разу, коли хлопці їдуть на Схід, – хвилювання і переживання, щоб усе складалося добре в дорозі, щоб усі зустрічі відбулися, щоб не було проблем. Особливо щемливо, як водночас їде велика група. Ось так було й недавно, коли сім автомобілів переганяли для наших захисників. Маршрути залишилися ті самі – в Харківському, Донецькому, Запорізькому, Миколаївському напрямках. А от кількість їх значно збільшилася. І якщо вже говорити про машини, то на фронт їх потрібно безперервно постачати, бо ж то війна, де вони часто стають одноразовими – по суті, це розхідний матеріал. Та й під обстрілами не до того, щоб їхати обережно, – авто розбиваються. А тим більше – щоб там їх ремонтувати.

Її кредо – слова американського генерала Нормана Шварцкопфа, який був улюбленцем журналістів: «Допомагаючи іншому піднятися на гору, ви самі наближаєтеся до вершини».

Ми говорили з Валентиною Миколаївною про те, що змінилося у волонтерстві від 24 лютого 2022-го.

– Маємо три суто маневицькі бригади, які постійно їздять на Схід, Південь України. Ще більше зміцніли зв’язки з нашими земляками, котрі, будучи за кордоном в силу різних обставин, стараються допомагати захисникам України. Уже давно не харчі ми збираємо й купуємо, як на початку повномасштабного вторгнення, – зараз бійцям потрібні тепловізори, квадрокоптери – їхні очі в небі.

А ось стосовно того, чи змінилася сама волонтерка, жінка сказала:

– Дуже… По-особливому боляче сприймаю несправедливість. Хоч я й холерик, тобто належу до типу людей рухливих, невгамовних, відчуваю, що втомилася. Не стільки фізично, як морально. Дуже важко зустрічатися із жінками, сини чи чоловіки яких отримали поранення (когось треба перевезти, комусь потрібна якась допомога). А тим більш, коли дружина втратила на війні чоловіка, мати – сина, й ти розумієш, що вже нічим не можеш зарадити в цьому їхньому горі... Але коли подумаю, як там зараз на передовій нашим хлопцям, – втома одразу минає. І звідкись беруться сили.

Як чоловік Валентини Миколаївни сприймає те, що його дружина ось уже другий рік у такій круговерті?

– А чоловік знає, що я по-іншому не можу, – говорить волонтерка. – Все одно зроблю те, що задумала. Він мовчки підтримує мене. Розуміє моє «Назад шляху нема». Ми мусимо допомагати нашим захисникам і йти тільки вперед – до Перемоги.

* Вихід цього матеріалу став можливим завдяки фінансовій підтримці Програми з допомоги та розвитку українських медіа (Ukrainian Media Aid and Development Program), частково профінансованій Міністерством закордонних справ Швеції (Swedish Ministry for Foreign Affairs).