Таємниця джерела. Історія на вечір

Діана засміялася і подефілювала до бабусиної хати. Похнюплений Вітька брів додому.

Ні-ні, Вітька не збирався здаватися. Він мусить завоювати Діанине серце. Але поки не знав як.

Вітька хотів вивчитися на лікаря, хоча був романтиком. Про це ніхто не знав. Засміють. І все ж зважився…

Діанина бабуся вранці виносила молоко для заготівельників. Ставила в бідончику біля паркану на старому стільчику.

Вітька приїжджав на ровері й чатував неподалік, коли заберуть молоко. Після цього залишав у порожній посудині букет квітів і швиденько забирався геть.

Бабуся Ксеня приносила букет до хати й жартувала:

– Хто ж той кавалер, Діанко? Либонь, я здогадуюсь.

Діана знизувала плечима, хоча знала, чиї то квіти…

У лісі, що неподалік села, било безіменне джерело. Переповідали про нього давню й загадкову легенду. Начебто на тім місці закохані зустрічалися. Заручилися, до весілля йшлося. Але татари забрали дівчину в ясир. Хлопець не зміг іншій серце відкрити. Неймовірна сила його кохання та болю землю пробила. Так і з’явилося джерело. Можна у нього гарну долю попросити, кохання привернути.

Місцеві дівчата ходили вмиватися чудодійною водою, свої потаємні бажання їй довіряли. І молодиці, бувало, туди навідувалися.

Діану також не оминула цікавість. Джерельна вода була холоднюча, чиста-чиста. І смак… Може, здалося, а можливо, й справді та водичка особлива. Діана і вмивалася нею, і смакувала. Бо також мріяла про кохання – справжнє, велике і на все життя.

Водичко-чарівничко, допоможи, аби доля моя… аби Вітя повернувся…

Вітька не раз ішов назирці за дівчиною. Підглядав, як вмиває лице чарівною водою. Діана бачила хлопця – ховався за деревами. Але вигляду не подавала…

…Вітька з тих, кого називають однолюбами.

– Забудь свою принцесу, – радив товариш.

– А я перечекаю всіх її залицяльників.

У Діани були романи. Однак залишали після себе лише розчарування.

– Що зі мною не так? – запитувала у кращої подруги Наталки.

Наталка була трішки старшою, розважливою.

– Усе так, – відповідала. – Просто долі своєї ти ще не зустріла…

Той, хто хотів стати долею, навчався в місті, де жила Діана. Потім почав там працювати. І не залишав надії на взаємність…

…Діана пізно ввечері поверталася з вокзалу додому. У таксі, в якому їхала, врізався молодик на батьковій автівці, без прав. Потрапила до лікарні.

Коли прийшла до тями, побачила – біля неї сидів Вітька. Лікар Віктор Павлович. На тумбочці стояв букет квітів.

– А чому не в бідончику з-під молока? – спробувала пожартувати.

– То ти знала…

– Хто, крім тебе, таке чудив би? Слухай, а зі мною…

– Все гаразд. Не хвилюйся.

До палати увійшла Наталка.

– Діано, Діанко… Як ти?

Лікар встав зі стільця:

– Пізніше зайду.

У відповідь Діана усміхнулася.

– Не думала, що святкуватиму тридцятиріччя на лікарняному ліжку, – мовила до Наталки. – Звалився той юний орел на мою голову. Як батько міг дозволити йому сісти за кермо?!

– Сподіваюся, з ними розберуться. А цей лікар… Він так на тебе дивився…

– Бо ми з ним з дитинства знайомі. Він родом із села, де моя бабуся живе.

– Одружений?

– Наталю…

– Що таке? Скажу тобі як психолог – людина він хороша.

– Психологиня. Тепер прийнято казати – психологиня.

…Віктор у вільний час завжди затримувався біля Діани. Розповідав кумедні історії зі своєї лікарської практики.

Цього разу мав трохи засмучений вигляд.

– Діано, завтра тебе випишуть. Це, звісно, чудово. Але тепер не знаю, чи зустрінемось знову.

– А ти запроси мене куди-небудь у вихідні. В кафе, чи на якусь виставку. Щоправда, хотілося б до бабусі в село поїхати.

– Не поспішай. Зачекай тиждень-два.

…Віктор запросив Діану у невеличку вишукану кав’ярню, де під тиху музику куняли у вазах напівсонні троянди. Він досі був романтиком. Говорили про все, згадували дитинство…

На вулиці Діана взяла Віктора під руку:

– Дякую за каву. Її тут, мабуть, якимось секретиком присмачують. Така ароматна.

– Ми б могли сюди приходити часто, якщо твоє бажання. Я ж досі… я завжди кохав тебе, Діано.

– І підглядав колись за мною біля джерела.

– Ти й це знаєш!

Їй було затишно поруч із ним. А він почувався щасливим хлопчиськом.

…Це було таке дивовижжя… Віктор прийшов просити руки Діани. Із симпатичним перснем та… букетом квітів у бідончику з-під молока. Її батьки розгубилися від такого антуражу. Вона все пояснила…

А через тиждень настав той фатальний ранок, що зруйнував мрії та розкроїв життя… Через війну особисті плани Діані з Віктором довелося відкласти. Невдовзі він вирушив рятувати бійців…

…Діана зібралася в село. Тітка Неля попросила привезти бабусі ліки. Підупала здоров’ям. Тітчиного старшого сина Славка на фронт забрали. Переживає Ксеня за внука. Плаче. Через це тиск скаче.

Голова болить.

– Чи думав хто, що така біда прийде? – Ксеня обіймала внучку й витирала сльози. – Вчора Славко дзвонив. А як Вітя? Як твоя робота?..

Прокинулась Діана рано. Виглянула у вікно. На подвір’ї, спершись на яблуню, молилася бабуся.

Одягнулася. Тихенько вийшла надвір, аби не сполохати бабусину розмову з Богом. Через городи, а далі польовою дорогою пішла до лісу, де било чарівне джерело.

Зачерпнула у пригорщі холодну воду, вмила лице. Мовила завітні слова:

– Водичко-чарівничко, допоможи, аби доля моя… аби Вітя повернувся…

Пригадала, як колись він підглядав за нею із-за дерев. Сльози перехопили подих. Слова перейшли у шепіт.

Сонячні промінці виблискували у воді, немов золоті монетки. Тріснула гілка. Пташка. Гарний знак. Бабуся каже: пташки – це посланці Господні, добрі звістки приносять. А ще Діана вірила у таємницю джерела…

Ольга ЧОРНА.