Тепер Дунайчукам непросто зібратися усім сімейством, бо ж дві старші доньки уже студентки.
6 доньок і 2 синочки волинського подружжя знають, що квіти кохання розцвітають і серед зими
Хоч і вважають, що найкраща пора для весілля – осінь, наші герої Галина та Павло Дунайчуки із села Качин, що на Камінь-Каширщині, одружувалися в тріскучий мороз. І не прогадали. Сьогодні вони можуть із певністю так говорити, а пригадуючи січневий день 2004-го, коли взяли шлюб, припускати, що тодішній добрячий морозець – це як натяк на випробування, які подружжя успішно долає. Тепер уже із вісьмома своїми дітьми
Слово тата й мами в цій сім’ї – головне
Коли ми приїхали в багатодітну родину, чоловік порався по хазяйству, дружина теж якийсь час була зайнята невідкладними справами. Тому спочатку – розмова з дітьми, зокрема Іриною, Христиною та Мариною. І поки чекаємо батьків, роздивляюся сімейні знімки, які показують дівчата на моє прохання. Коли поцікавилася весільними фото, яке хотіла б мати для публікації, то Ірина, запевнивши, що й такі, звичайно, є, сказала:
– Але то вже з батьками треба говорити про ці знімки…
Згодом, спілкуючись із подружжям, зрозуміла цю делікатність дочки: слово тата й мами в цьому домі – головне. У своїх батьків доньки й сини переймають те, що допомагає їм рости слухняними, добрими, працьовитими – в багатодітній родині по-іншому й бути не може.
Галина Іванівна, яка й познайомила вже ближче зі своїм сімейством, розповідала:
– У нас росло вже три доньки, а ми дуже хотіли сина. Оскільки у моєї мами всі дівчата – аж п’ятеро, то в селі казали: «Певно, і в Галі хлопця не буде, як у її матері». Але Бог таки послав нам хлопчика – нашого Тимофійчика.
Потім були ще двійнята – Марко й Маргарита, за ними на світ з’явилася Надійка. А там і найменшенька, Ліна, яка нині вже першокласниця, потішила нас.
«20-градусний мороз був того дня – машини з трудом заводилися»
19 років у шлюбі Дунайчуки. Плоди їхньої любові – шість донечок і два синочки. А як же Галина й Павло йшли до того дня, коли на таїнстві вінчання дали обітницю в радості й горі, в здоров’ї й недузі бути разом до кінця днів своїх? Виявляється, одружилися наші герої майже по-європейськи, судячи за їхнім віком: дівчина мала 24 роки, її обранець – 27. Обоє вони качинські. В одну школу ходили, в один Дім молитви. Разом з іншою молоддю з церкви, як розповідають, займалися добрими справами – відвідували людей, які занедужали й потребували допомоги. І відпочивали разом у колі ровесників. Симпатизували одне одному, але до пропозиції руки й серця дійшло вже тоді, коли дівчина закінчила Луцьке педагогічне училище й працювала у Качинській школі вчителем початкових класів, попутно здобуваючи вищу освіту у Волинському державному університеті. Павло возив велосипедом молодшу сестру до школи – то була ще одна нагода бачитися з Галиною. Якогось дня він покликав її заміж…
А ось про весілля у Галини Іванівни такий спомин:
– Хоч і вважають, що найкраща пора для весілля – осінь, ми одружувалися взимку. 25 січня 2004-го народилася наша сім’я з благословення пастора Фанасія. Запам’яталося, що 20-градусний мороз був того дня – машини з трудом заводилися. У нас було, можна сказати, мінівесілля – гостей тридцять (найближча рідня) зібралося в хаті моїх батьків: шалаша ж на снігу не поставиш, а така новинка, як кафе чи ресторани, тоді ще до нас не дійшла. Молодь наступного дня покликали до себе на чай, торт – починали ми своє сімейне життя в хаті батьків Павла, де нам кімнатку виділили.
«Нічого з неба не впало– все самі наживали»
Пригадуючи, що день весілля був з добрячим морозцем (а це – як натяк на життєві випробування), подружжя каже, що справді непросто було, але в любові й злагоді Дунайчуки всі труднощі успішно долають. Тепер уже із вісьмома своїми дітьми. Коли двійнята народилися, то дехто при зустрічах із мамою й дітками захоплено говорив, як то гарно подивитися на таких красунчиків. Але одне – подивитися, а інше – давати їм раду. Особливо коли зубчики в обох одночасно ріжуться чи прихворіють нараз. Або вгледіти за ними, коли вже ходити почали і в різні сторони їх тягне – тоді не знаєш, за ким бігти перш. Навіть такій мамі з чималим досвідом, як Галина Іванівна, з двійнятами самій було б дуже важко, якби старші дочки не допомагали і, звичайно, чоловік.
Дунайчуки не розкидаються словами освідчень, а просто піклуються одне про одного.
– Павло, – каже Галина Іванівна, – як можна було, то на заробітки виривався, щоб якусь копійку мати.
Це ж восьмеро дітей (шість учнів у хаті, двоє студентів!) – усіх одягнути треба, нагодувати, в школу, училище зібрати.
Як свідчить почуте від Галини Іванівни, вона – з тих багатодітних мам, які прагнуть не лише бути хорошою дружиною, матір’ю, а й реалізувати себе як особистість.
– Я не сиділа довго в декретних відпустках, – розповідає жінка, – виходила на роботу, коли дитині й року не було. Якщо ти вчитель, то маєш бути в курсі всіх новинок, іти в ногу з часом. Коли ж велика перерва, то хоч-не-хоч, а щось пропускаєш, відстаєш.
А ще я почула від подружжя, що «нічого з неба нам не впало – все самі наживали». Їхнє сімейне життя почалося в батьківській хаті Павла, де їм виділили, як уже згадувалося, одну кімнатку.
– Але ж то багатодітна родина, – розповідає Галина Іванівна. – Ще четверо молодших було вдома. Малувато місця. Почали ми з Павлом шукати ділянку під забудову, але марно. Старих пусток у селі ніби й багато, та ніхто не продає. Взяла нас баба Ольга на квартиру до себе з умовою, що доглядимо її і згодом зможемо викупити будинок. Тож у невістках я не затрималася. Того ж року, як весілля було, перед Великоднем перебралися на нове місце. А невдовзі обставини склалися так, що забрала нас до себе Павлова баба, яка була вже самотня. Хата, в якій і живе наше сімейство, від неї дісталася.
Хоч від старого будинку хіба що стіни залишилися – Дунайчуки не просто капітально його відремонтували, а й розширили. І тепер мають аж сім просторих кімнат, тож усім місця вистачає. А ще Галина Іванівна говорила:
– Чомусь побутує думка: раз багатодітна сім’я, то вона обов’язково якась бідова – діти в чомусь ущемлені. Не скажу, що наші доньки й сини гірше за когось із ровесників одягнені чи на столі в них чогось бракує. Може, не такі модні мобілки мають, але я вважаю, що головне – не крутизна телефону, а те, щоб діти навчилися брати з нього потрібну інформацію.
…Прощалися ми із сімейством Дунайчуків із приємним відчуттям того, що в їхньому просторому будинку оселилася любов. Тут не розкидаються словами освідчень, а просто піклуються одне про одного. Маючи гарний приклад батьків, і діти виростають підготовленими до життя. Як сказала Галина
Іванівна, їй не буде соромно за дочок, коли вони прийдуть колись у якусь родину в невістки.
Читайте також: «Батько і дядько захищають Україну: юного бійця з Волині чекають з Перемогою дома наречена, мама, собака і кіт».
