«Хай у кожного з нас буде матеріальна частинка одне одного…».
«Сімка» у серці
Піт заливає очі. Вже майже нічого не бачу. Налягає втома. Виникає лише одне бажання – спати. Але зараз це лише нездійсненна мрія. Поранені. Поранені. Поранені. Рятувати якомога швидше, якнайбільше. Не дати жінці, яка садила чорні квіти, посадити дочасно їхні душі у своєму квітнику
Скільки їх було тут. Скільком перев’язувала рани, скільком робила ін’єкції, рятуючи від страшного болю, скількох втішала – не злічити.
– Сестричко! Дочко! – чи не щохвилини лунало навколо.
Як радісно було бачити обличчя тих, кому доля написала на чолі слово «життя». Як боляче було бачити приречених...
Сили були вже не на нулі – на мінусі, коли раптом із напівмороку почулося: «Дівчино»! Тихий голос, мов легенький подих вітру, чомусь вдихнув енергію. Озирнулася. Кликав той, хто щойно відійшов від наркозу. Я йшла, й кожен мій крок ставав усе впевненішим.
– Дівчино, допоможіть мені, будь ласка, наберіть номер, руки ще поки не чую.
Я ще не встигла навіть придивитися до його обличчя, як чомусь стало страшно, що в пораненого є дівчина. Що саме їй він хоче зателефонувати. Але хто я така, хто такий він мені, щоб мені хотілося знати, що вільний?
Знайшла в кишені телефон. Кнопка вмикання пошкоджена.
– Наберіть, будь ласка, до мами. Хай не хвилюється.
Я ще не встигла навіть придивитися до його обличчя, як чомусь стало страшно, що в пораненого є дівчина.
Витягла свій телефон. Мої пальці, тремтячи, літали над клавіатурою. Я притулила слухавку до вуха пораненого.
– Мамо… все гаразд. Трохи втомлений. Чому не відповідав? Та телефон не зовсім справний.
Ставши мимовільним свідком розмови матері із сином, дуже розхвилювалася, чуючи, як переживає його ненька, як він заспокоює її неправдою, яку їй хотілося чути й чути. Я слухала і вірила кожному його слову. Так, нічого страшного. Справді, з ним усе гаразд. Авжеж, він здоровий і неушкоджений.
Не знаю чому, але відчула глибокий духовний зв’язок не тільки з ним, а й з його матір’ю. А коли хлопець закінчив говорити і подякував мені, наші очі на мить зустрілися – і я зрозуміла, що він відчуває те саме.
Як дивно. Незважаючи на хаос навколо нас, наш зв’язок міцнів із кожним днем, ми знайшли одне в одному розраду й підтримку.
І ось настав час прощатися.
– Давай обміняємося телефонами, – запропонував Андрій.
Я приготувалася записати заповітні цифри.
Але хлопець заперечливо похитав головою. Він витяг «сімку» з телефону й віддав його мені. А тоді зробив те ж із моєю «сімкою». Вставив її в мій телефон, пояснивши:
– Хай у кожного з нас буде матеріальна частинка одне одного.
Я тепер буду тримати телефон біля серця: чекати дзвінка, переглядати фото коханого, чекати його з Перемогою!
Олександра ГАНДЗЮК.
Читайте також: «Українка-домогосподарка вийшла на люди в одязі ціною в квартиру (відео)».
