Зустріч волонтерки із сином (він – крайній зліва) та його побратимами.
Волинська волонтерка: «Боляче видаляти номери телефонів воїнів, які ще вчора ставили автограф на прапорі»
Те, як війна змінила життя Валентини Маціюк із волинського села Борочиче, що на Горохівщині, можна простежити, читаючи написане нею на її фейсбук-сторінці. У цих рядках – не лише своєрідний звіт про волонтерську допомогу захисникам, до якої долучилася з перших днів війни, а й невимовний біль (часто викладений у щемливих віршах) за тими, хто загинув за Україну в цій кривавій війні, надія на те, що знайдуться ті, хто зник безвісти. А ще цікавіше було зустрітися з цією жінкою й почути про все прожите й пережите за час повномасштабної війни від неї особисто
«Нова сукня, яку так і не одягла, висить в очікуванні Перемоги»
– Що таке війна, я відчула ще дев’ять літ тому, – розповідає пані Валентина. – У 2014–2015 роках мій чоловік пішов в АТО – у другу хвилю мобілізації. Микола був снайпером. І це додавало ще більше тривоги. Пригадую, як шукала для нього обмундирування. Дощовики, «кікімори» можна було придбати лише на Старому ринку в Луцьку. Ціни називалися тільки в доларах.
Але тоді Валентина лише чоловікові купувала необхідне, знаючи від нього, що потрібно снайперу. Все кардинально змінилося, коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. Жінка пригадує:
– На той час я працювала в Мар’янівці директором ресторану мережі «Вулик». На 24 лютого ми планували для своїх працівників модну вечірку, яка мала відбутися в селі Підгайці Млинівського району, що на Рівненщині. Жінки з такої нагоди покупляли собі сукні, звечора поробили зачіски. А вранці, десь о 6.30, – телефонний дзвінок, після якого моє життя змінилося. Так та нова сукня, яку не довелося одягнути, висить у шафі – чекає свого часу. А він настане тільки тоді, коли Україна переможе ворога (Перемогу наближають, до речі, чоловік Валентини, який зараз під Бахмутом, і син, котрий воює на Запорізькому напрямку. – Авт.). Три дні, за словами жінки, був шоковий стан і сльози, а потім усвідомлення того, що сльозами не зарадиш – треба щось робити. І найперш разом із родичами, сусідами взялися за «коктейль Молотова».
«Я зрозуміла, що коли людей організувати, то в нас усе може вийти»
У стресовій ситуації треба було чимось зайнятися, щоб не стояти осторонь реалій, в яких опинилася вся наша країна. Валентина зателефонувала депутату Мар’янівської селищної ради Оксані Тарасовській (Валентина Маціюк теж є депутатом. – Авт.), до голови громади Олега Басалика, і вже у неділю, 27 лютого, в Будинку культури було організовано пункт збору допомоги. Через день везли бусом у військову частину Володимира, з якою сконтактували, перший вантаж – подушки, ковдри, які тоді, як нам сказали, були найбільш потрібні. Наступного дня возили у Володимир ще й вареники – весь бус був заставлений відрами з ними. З кожним днем географія благодійної діяльності розширювалася.
Всього за дві поїздки (друга була 8 березня) ми привезли зі Сходу України сорок дев’ять чоловік. І після цього повноцінно долучилися до волонтерської роботи.
Волонтери вирішили допомагати 24-й бригаді, з якою сконтактували. Дізналися, що потрібні повербанки, постіль, маскувальні сітки, шнурівки до берців… Список, одне слово, вийшов чималенький.
Постало питання, де взяти гроші на придбання необхідного.
– У мене таких коштів не було, – каже волонтерка. – І ось я прийшла у селищну раду й зустріла там підприємця Ярослава Смагу. Він сам запитав, чи потрібна допомога, а коли почув про мої клопоти, то запропонував чималу суму. Того ж дня я була в Горохові – в Домі техніки. «Дайте мені всі повербанки, які маєте», – звернулася до продавців. І мені дали вісім таких пристроїв (на той час один коштував 800 гривень) і не взяли грошей, знаючи, на які цілі піде ця покупка. І в інших магазинах, куди я заходила, на товар, який купувала, мені робили хороші знижки, а то й безкоштовно давали. Уже 2 березня відправила бус у госпіталь. Я зрозуміла, що коли людей організувати, то в нас усе може вийти.
«Мама думала, що у Володимирі допомагаю у військовій частині, а я була майже за тисячу кілометрів від Волині»
Те, чим жінка почала займатися, було піднесенням для душі. Її втішало, що теж долучилася до справи, яка наближає Перемогу. Найбільше запам’яталася перша поїздка в сторону Харкова, в яку волинські волонтери вирушили 2 березня. Її Валентина пригадує так:
– Вона була для мене спонтанною. Того дня я завезла до кордону з Польщею молодшого сина Іллю – там його забрали до себе на місяць мої друзі. І ось мені зателефонувала Оксана Тарасовська й сказала: «Ми сьогодні вирушаємо на Харків. Ти їдеш?». Я на це: «Якщо треба, то треба».
А Харків тоді уже зазнавав ракетних ударів – було небезпечно. Всі, з ким волиняни пересікалися на заправках, почувши, що вони прямують на Харківщину, говорили, що «там усе дуже погано». Жінка розповідає:
– Поїздка ця затягнулася на три дні. Моя мама й не знала, де я, – думала, що у Володимирі допомагаю у військовій частині, а я була майже за тисячу кілометрів від Волині. У Харків ми трохи не доїхали – маршрут проліг через Люботин, що за кілометрів двадцять. Там у греко-католицькій церкві і залишили свій вантаж, а вже звідти він далі пішов. Харківські волонтери довезли до Люботина евакуйованих людей, і того разу ми доправили на Волинь шістнадцять чоловік. А всього за дві поїздки (друга була 8 березня) ми привезли зі Сходу України сорок дев’ять чоловік. І після цього повноцінно долучилися до волонтерської роботи.
За словами жінки, переключилися більше на допомогу військовим. Оскільки багато хлопців із Мар’янівської громади, загалом Горохівщини, були мобілізовані, то люди хотіли саме їм допомагати. Торік у липні Валентина Маціюк уже розрахувалася зі своєї основної роботи, бо стало важко поєднувати її з волонтерством.
«Я не стрималась і буквально розридалася»
Довелося Валентині Маціюк і з гуманітарною місією «На щиті» побувати у Дніпрі. Вона пригадує:
– У кінці серпня зателефонувала з Луцька подруга – очільниця Федерації профспілок Волині Іванна Дубинка-Філозоф, яка разом із чоловіком привозять загиблих Героїв (чоловік – директор школи в селі Крупа – не міг перед першим вересня вирушати в дорогу). І ми з нею удвох їздили. Дорогою нас зупиняли, перевіряли документи. Бачили, яке призначення нашого рефрижератора, й казали з подивом: «Ви – дві жінки – з такою місією?». Мовляв, як відважилися… Тоді тіла трьох Героїв доправили ми на Волинь. Ніколи не забуду, як на території нашої області люди зустрічали наш автомобіль, який мав відповідний супровід. З прапорами, навколішки вони віддавали останню шану загиблим захисникам – я не стрималась і буквально розридалася.
…Пані Валентина пише вірші, які народжуються під враженнями побаченого й почутого у волонтерських поїздках. У кожному з них – якась історія, котру вона, як висловилася сама жінка, виплакала. Одне слово, вірші сумні. «Радісне в такий час не виходить – треба дочекатися Перемоги, а поки що думки на таких мінорних нотах».
* Вихід цього матеріалу став можливим завдяки фінансовій підтримці Програми з допомоги та розвитку українських медіа (Ukrainian Media Aid and Development Program), частково профінансованій Міністерством закордонних справ Швеції (Swedish Ministry for Foreign Affairs).
Читайте також: «Та,ЩоПривозитьВоїнівНаЩиті: «Зустріч із дітьми полеглих Героїв щось у мені перевернула».
