Жителі Борочича Андрій Лебезун, Юрій Бролінський і Олександр Клачук засвідчили приналежність храму до ПЦУ синьо-жовтим прапором на її фасаді.
Тепер у волинському селі Борочиче є два легендарні синьо-жовті знамена. Перше вивісили над селом у 1989 році...
А другий патріотичний стяг з’явився цими днями над фасадом місцевого Свято-Іллінського храму, де минулих вихідних відбулися перші акафіст і богослужіння в лоні Православної церкви України
Приналежність цієї святині до ворожого московського патріархату боліла жителям села Борочиче Мар’янівської територіальної громади Луцького району ще до початку війни з російським агресором, хоч і не всім.
«Але Борочиче перемогло – переможе й Україна!» – з вірою в ці вітальні слова старшого декана Луцького району, настоятеля Свято-Вознесенського храму міста Горохова отця Андрія Сидора, який минулих вихідних очолив хвальну відправу, велелюдна церковна громада найперше молитовно просила в Святого Неба оберігати життя всіх українських захисників.
Разом із отцем Андрієм акафіст служили настоятель Свято-Миколаївського й Свято-Іллінського храмів села Борочиче отець Андрій Андрусик і настоятель храму Апостолів Петра і Павла селища Мар’янівка отець Віталій Куць.
Шлях був довгим і тернистим
Історія Борочича налічує вже як мінімум 453 роки. Своєю причетністю до однієї зі знакових її сторінок гордяться Віталій Шмат, Віталій Холонівець, Віталій Святинчук і Олександр Волошин. Ще 15 червня 1989 року вони, можливо, першими в Україні вивісили синьо-жовтий прапор на найвищому в селі місці – 36-метровій трубі котельні, а для кадебістів крейдою написали: «Заміновано!».
«Міна» бездоганно виконала свою місію – якнайдовше втримати полотнище на видноті. Прапор майже добу скликав у Борочиче жителів довколишніх сіл і подорожуючих берестечківською трасою. І коли в січні 2019-го храми України почали масово очищатися від московського духу, то й Борочиче теж одним із перших виявило таке бажання. Люди раділи, що церковну громаду підтримав їхній духовний наставник отець Юрій Зарафутдінов, але невдовзі зрозуміли, що та радість була передчасною, бо за кілька днів... священник передумав.
У лютому 2020 року активісти отримали від митрополита Луцького і Волинського Михаїла копію Томоса – документ, який засвідчував зречення борочиченської церкви від покровительства росії, але отець Юрій його не визнав. У 2022-му священник таки наважився стати на шлях єднання з ПЦУ, про що 21 травня повідомив тодішній єпископ Гавриїл Кризина на своїй сторінці у фейсбуці, та вже 4 липня того року офіційний сайт УПЦ «Україна православна» з посиланням на raskolam.net тріумфував новиною з кричущим заголовком «ЛУЦК. Покаявшийся священник Волынской епархии вернулся в УПЦ вместе с прихожанами». «Священник Юрій Зарафутдінов, який у травні 2022 року ухилився в розкол, приніс покаяння і повернувся в лоно Української православної церкви», – йшлося у тому соромітницькому повідомленні.
«Щоб зайти до церкви, чекали 8 годин»
Але, як каже сам отець Юрій у своє виправдання чи на страх інакомислячим, Бог усе бачить. Цьогоріч він пішов на фронт, і це гідний поваги вчинок, прямо протилежний незрозумілому ходінню конфесіями туди-сюди. А ось церква в селі з його благословення зосталася залежною від москви, тому парафіяни, які залишилися непохитними в рішенні перейти до ПЦУ, вирішили більше не чекати, доки настоятель захоче чи не захоче колись позбавити село від ганебного ярлика, й взялися зробити це без нього.
4 липня цього року офіційний сайт УПЦ «Україна православна» з посиланням на raskolam.net тріумфував новиною з кричущим заголовком «ЛУЦК. Покаявшийся священник Волынской епархии вернулся в УПЦ вместе с прихожанами».
За словами місцевої жительки Людмили Прокопчук, найперше знову запросили всіх на збори оголошеннями в соціальних мережах і на видних місцях у селі, а потому зі списками пішли від хати до хати. Всього за перехід у підпорядкування Православної церкви України підписалося 369 людей. На основі протоколу зборів узаконили записане в ньому рішення юридично й позаминулої неділі з відповідними документами зібралися біля храму. Та цього дня відкривати його предстаники московського патріархату не прийшли. За словами Андрія Лебезуна, під проливним дощем люди стояли в очікуванні старости з ключами з 8-ї години ранку до 4-ї пополудні. Дзвонили, просили, шукали його вдома, а потому в присутності правоохоронців змінили вирізані замки й зробили опис церковного начиння, яке залишилося при майже порожньому вівтарі. У цей день, до слова, волонтер Андрій Лебезун із друзями Юрієм Бролінським і Олександром Клачуком прикрасили фасад храму синьо-жовтим прапором.
«Дехто навіть плакав від радості»
Те, що зникло, парафіяни планують докупити, а наразі благають у Бога словом і ділом Україні Перемоги. Чи не з початку війни в Борочичі допомагає боротися з ворогом жіночий швейний цех «Шпильки», який шиє все потрібне для фронту обмундирування. З цього села на всі фронти роз’їжджаються волонтерські екіпажі, серед яких свого часу був отець Юрій Зарафутдінов.
Читайте також: «На Волині розшукують колишнього начальника по слідству поліції (Відео)».
Щоправда, в коментарі до простого оголошення про перше богослужіння в Свято-Іллінському храмі в лоні ПЦУ, яке авторка цих рядків розмістила в соціальних мережах і яке схвально сприйняли сотні читачів, отець Юрій Зарафутдінов написав каламбурне: «Чергова совдепівська агітація та брехня, та громада, що молилась з 2019 року в Свято-Миколаївському храмі ПЦУ, рейдерським і неправомірним способом захопивши храм зі своїм настоятелем, сьогодні молитиметься в Свято-Іллінському храмі УПЦ. Так правильно треба писати «акулам пера».
Правда з цього те, що в Борочичі з 2019 року в невеликій старенькій Свято-Миколаївській церкві ПЦУ і справді моляться ті, які запитують слуг мп: навіщо Україні церква, яка благословляє вбивати українців? Наскільки правдиве те «упц» в коментарі священника без «мп»? І як можна захопити в Україні те, що по праву належить їй на її території, її людям, її духовності й культурі?
А борочиченці телефонували й розповідали, що церковна громада ПЦУ в селі стає більшою і що на богослужіннях у Свято-Іллінському храмі минулих вихідних багато хто від радості просльозився: мовляв, дочекалися й кличемо в рідну церкву всіх, хто щиро хоче, аби все було Україна!
