Чому журналістка «Волині» відмовилася від написання репортажу

– Лесь, ти йдеш сьогодні на демонстрацію? Українці збираються з претензіями, що мають невеликі кімнати для проживання. Кореспондентці це має бути цікаво… – спитала мене цими днями в Копенгагені подруга-співвітчизниця.

Без перебільшення, вперше в обожнюваному мною журналістському житті я відмовилася від репортажу. А ще почувалася так, ніби згораю від сорому перед Україною й Данією, разом узятими, за своїх невдоволених земляків та їхній горе-«мітинг». Бо в порівнянні з виттям сирен, постійним перебуванням наших захисників на межі життя й смерті, зі стражданнями полонених у ненависній росії, риданнями над трунами загиблих, страхом дітей у бомбосховищах, лихом на Херсонщині та загрозою вибуху на Запорізькій атомній станції й іншими жахіттями війни навіть у найбіднішій країні, яка дає прихисток переселенцям, язик не повертається назвати проблемами мовні бар’єри, побут і таке інше.

На жаль, Україна червоніє не тільки за тих українців, яким заможна Данія дала рівні зі своїми громадянами права на безкоштовну медицину, навчання, вивчення мови тощо. В соціальних мережах люди охоче діляться розповідями про своє життя в інших європейських державах. Серед тих дописів неймовірно приємно читати заклики волонтерів-співвітчизників не забувати про війну в рідній країні, оголошення про пошуки роботи. Європейці не обмежували виїзд біженців за кордон, тому навіть у неблизьку острівну Данію швидко дісталися перевізники. Вони щодня курсують сюди-туди з передачами та пасажирами. Місцеві жителі у спеціальних місцях залишають зайву побутову техніку, меблі, велосипеди, одяг, взуття, дитячі іграшки, посуд… Багато чого волонтери забирають для тих, хто в Україні залишився без даху над головою, а ті, кому завжди всього мало, здається, на віки запасаються дармовим добром, чи не щотижня запаковуючи ним вантажні буси.

Відрадно, що таких загребущих небагато, але достатньо їхніх кількох ложок дьогтю, щоб склалася негативна думка про кількамільйонне українське товариство, яке, нагадаю, світова спільнота рятує не від бідності, а від війни. І Данія, як й інші європейські країни, не могла передбачити війни й 30-тисячного потоку переселенців, проте зуміла дати всім достатньо комфортні умови для проживання, не кажучи вже про озброєння та обладнання на суму близько 9,5 мільярда данських крон (1,41 мільярда доларів).

До слова: дуже небагато українців зголошуються вчити мову країни, в якій живуть, і без знання якої, як і без англійської, можна влаштуватися лише на фізичну роботу. До такої праці охочих теж мало, бо розмір соціальної допомоги й символічна плата за житло дозволяють нічого не робити й при цьому майже ні в чому собі не відмовляти, та ще й економити і мандрувати на екзотичні курорти. Та якщо вже й так, то чого ще хотіти і як можна дорікати країні, яка безкорисливо дає допомогу?

Відлягає від серця, коли чую подібні обурення. Побільше б їх було в інтернеті, якщо вже ганьбимося оголошеннями на кшталт «демонстрації». Не хочу й цікавитися, як вона пройшла. Натомість уявляю дітей, безпомічних хворих, безпорадних стареньких, інвалідів у фронтових областях… Не всі вони мають можливості виїхати не те що за кордон – у більш безпечні регіони України. То невже так важко потерпіти, відмовитися від чогось у чужій державі, аби вона задля миру в нашій Батьківщині дала більше на передову, для фронту, для Перемоги? В іншому випадку не варто називатися українцями.