Тут робота не ділиться на чоловічу і жіночу...
Заслужена журналістка України: «У селі людям нема коли впадати у депресію»
Чим переймалася і з чого дивувалася упродовж останнього часу заслужений журналіст України Катерина ЗУБЧУК
...що стовідсотково так і не стала жителькою міста й тішуся цим
Якось на фейсбук-сторінці «Затишок» прочитала вірш Наталії Матвієнко, який починався такими рядками: «Села не можна не любити – Це щось окреме на Землі: В калюжі виростають діти, І все, що можна, – із ріллі...». Хоч це, хтось скаже, й далеко не висока поезія, але на неї відгукнулося багато людей (судячи з коментаря авторки, вона й сама цим приємно здивована). А причина проста: за кожним словом – картинка, що добре знайома всім, хто народився і виріс у селі й звідти пішов у життя. Багатьом згадалося дитинство, і вони «ніби пройшлися від народження до сьогодення». Хтось написав: «Мені моє село так часто сниться, але, на жаль, уже нічого не повернути».
Я ж під враженням від таких одкровень укотре подумала: як добре, що стовідсотково так і не стала жителькою міста – з роками це так тішить…
Як сама кажу, завжди одною ногою стояла в Луцьку, де ми з чоловіком жили, працювали, ростили своїх дітей, а другою – у Любчі на Рожищенщині, куди прийшла в невістки. У 1970-х, тобто ще в радянські часи, допомагали батькам мого Миколи, котрі були в літах, узявши на себе основну працю по господарству, а потім, уже в незалежній Україні, і самі хазяйнували. І те, що тримали корову, вирощували свою картоплю, городину, дуже виручало, зокрема в непрості 1990-ті.
Є речі – вищі за будь-яку практичність. Ну як я можу не поїхати в Любче й пропустити сезон цвітіння улюбленого бузку?
І наші син та донька в дитинстві, підлітковому віці не в місті, як мовиться, на асфальті проводили літо, а саме тут. Завдяки цьому я завжди була спокійна за них, знаючи, що вони під наглядом свекрухи, тітки. І справа не лише в елементарному: чи вчасно поїли, чи не потрапили в якусь сумнівну компанію – у селі з його ритмом життя вони й самі привчилися до праці. Й перші свої декілька карбованців син, якому дуже хотілося мати кишенькові гроші, заробив якраз у місцевому колгоспі. Сьогодні можу з певністю сказати, що фундамент того, якими виросли діти, яким є їхнє подальше, вже доросле, життя, формувався і в цьому селі, про яке у них назавжди залишився добрий спомин…
І зараз, коли в Любчі хата свекрів давно стоїть порожня, я все одно не просто їду сюди, щоб провідати рідне серцю місце – ще й грядки щороку засаджую, засіваю. Хоч знаю, що дехто дивується з цього, а то й відверто крутить біля скроні: мовляв, тільки людина, яка не рахує, що рентабельно, а що – ні, може таке затівати. І я з ними згідна, але не боюся, що хтось вважає мене непрактичною. Є речі – вищі за будь-яку практичність. Ну як я можу не поїхати в Любче й пропустити сезон цвітіння улюбленого бузку? Як не буду заглядати до рядочків – посходило чи ні, а потім і врожай збирати, тішитися айстрами, чорнобривцями? А де ще зможу почути солов’їний спів і зозулине «ку-ку»...
...як у віддалених місцинах заробити на пенсію
Так уже склалося, що пішовши у життя зі своєї рідної Переспи, що на Рожищенщині, прирісши душею до Любча, з яким пов’язане коріння моїх дітей, я, як мовиться, не зраджувала селу й працюючи багато літ у «Волині». Мені близьке те, чим живуть там люди, якими проблемами переймаються. Свого часу об’їздила десятки маленьких населених пунктів області, деякі з яких залишилися тільки на карті. А ще побувала на хуторах, зокрема поліських районів. І щоразу захоплювалася тими людьми, які навіть у тюрму йшли (було й таке за совєтів!), але, відсидівши строк, верталися на рідне місце, у хутірську хатину, бо вона наймиліша серцю.
Знайомство з глибинкою Волині припало переважно на початок 2000-х років. Це був час, коли колгоспи вже розпалися. Земля була розпайована – хтось здав своє поле в оренду фермерам, а інші й самі почали господарювати.
Хоч це непросто давалося. Але тішило те, що внук, а то й правнук міг сказати: «Мій дід працював на своїй землі, а тепер і я...». Як і колись, люди їхали на заробітки. Тільки тепер вже не «на сезон» у росію чи білорусь, а за кордон, у ту ж Польщу. Заробляючи десь, вертаються додому з грішми, за які дітей вчать у вишах, весілля їм справляють, техніку купують, без якої не обійтись, будуються. І по тому, як облаштовані обійстя, видно, що побували в Європі й собі красоти запозичили.
Коли ж мова заходить про те, як живеться нині в селі, у відповідь чуєш: «Хто не лінується, той щось має й виживає». Так сказала, зокрема, й мешканка села Житнівка Камінь-Каширського району Ніна Коширець, з якою спілкувалася під час відрядження цьогорічної весни. Того дня разом із чоловіком та з поміччю онуків вона заготовляла лікарську сировину – кору крушини. Мовляв, до сезону збору ягід, грибів ще далеко, то треба братися за все, на чому можна хоч якусь копійку заробити. Одне слово, у селі людям нема коли впадати у депресію – треба трудитися. Тим більш, що хоч із восьмого класу Ніна Михайлівна на фермі працювала, потрібних 24 роки стажу, як сказали в пенсійному відділі («як ножем по серцю різонувши»), у неї нема. Коли буде 65 років, «то щось дадуть, але до тих літ ще треба дожити».
А справді – де зараз жінкам у селі заробити стаж, необхідний для нарахування пенсії? Про те, що це неабияка проблема, говорила при зустрічі й староста Видертського старостинського округу Камінь-Каширського району Леся Павляшик: «Підходять роки пенсійного віку (для мешканців Чорнобильської зони він менший. – Авт.), й дехто сам уже заздалегідь підраховує, що стажу зі сплатою єдиного внеску забракне. Тож влаштовуються продавцем чи соціальним працівником...». Добре, якщо трапиться таке вакантне місце в селі, де понад дві тисячі мешканців!
Шкода, що праця у підсобному господарстві не береться до уваги при виході на пенсію. Адже тоді б видерчанці ще й із кимось могли поділитися стажем. Бо, як висловився колишній голова сільської ради Михайло Привиденець, «люди тут такі працьовиті, що вам і не передати». Вони щороку багато картоплі, моркви вирощують – мало є сіл на Камінь-Каширщині, які продають стільки продукції. І хоч не так вона ціниться, як би хотілося, зважаючи на всі затрати, приходить весна й люди знову садять, сіють з надією на краще.
…чому «ще так довго до Покрови»
Тепер над волинськими селами ще й крило жалоби розпростерлося. То тут, то там лине до болю щемлива пісня «Пливе кача по Тисині» – односельці прощаються зі своїми Героями-земляками, які загинули в боях із російським агресором. Як живеться жінкам, сини, чоловіки яких захищають Україну, – що у них на душі? А коли на фронті чотири сини, зять і три онуки, як у мешканки села Ворокомле Камінь-Каширського району Ольги Назарчук, з якою ми недавно зустрічалися? По правді, жінці важко було говорити про свої переживання, про те, що тепер день для неї починається й закінчується молитвою. Виручала єдина донька із семи дітей – Тетяна Звонюк, чоловік якої (отой самий зять Ольги Лукашівни) пішов на війну разом із її братами:
– Спочатку всі служили в теробороні на кордоні з білоруссю, а ось уже три місяці – на Сході України. Під Бахмутом. Мені в основному дзвонять, а я вже мамі почуте переповідаю. Буває, розкажуть щось і відвертіше про те, як непросто на передовій. Але тут же застерігають: «Тільки ти мамі нічого цього не говори». Я й не кажу, бо вона й так уже очі виплакала. А ще додають: «Головне, щоб у вас вдома все було добре». А «добре» не може бути, бо кожен день у переживаннях – війна нещадна, знаємо, скільки полягло хлопців.
Якогось дня хтось із синів зателефонував матері. Щоб потішити її, сказав: «Мам, ми до тебе всі приїдемо на Покрову! Чекай нас!» (цього дня у Ворокомлі – престольний празник, коли зазвичай родина збирається в батьківському домі). «О, то ще так довго до Покрови!» – відгукнулася вона жалем. Хочеться жінці, щоб швидше вернулися сини, зять, онуки. Просить вона Бога, щоб вберіг і її рідненьких Героїв і всіх, хто боронить Україну.
Читайте також на volyn.com.ua:
= «Волинянка насіяла цілу плантацію опіумних рослин»;
= «Мілевському потрібна допомога. Не хочеться його втрачати»;
= «Пенсіонер з Рівненщини замовив 12 пар взуття, а отримав пакунок мотлоху»;
= «На Волині чоловік ґвалтував свою 10-річну доньку, його судили».
