«Працюємо щодня, без вихідних і свят».
Волонтерки з Володимира на Волині сплели понад 20 квадратних кілометрів маскувальних сіток!
«Ми не втомимося плести. Аби тільки врятувати побільше життів…»
Понад 20 квадратних кілометрів маскувальних сіток та сотні захисних «костюмів» виготовили волонтери громадської організації «Крила матері», що у Володимирі.
Її син не повернувся з Іловайського котла...
«Тільки б залишилися живими! Тільки б залишилися живими…» – цю фразу доводилося не раз чути під час двогодинної розмови з керівницею ГО «Крила матері» Діаною Сергіївною Шевчук. Ця красива, з гордою поставою і глибоким поглядом жінка добре знає, як це – втрачати дітей. Її син Андрій, мужній боєць-доброволець, який воював у складі легендарного батальйону «Донбас», не повернувся з Іловайського котла. Навіки залишився 35-річним…
Ми розмовляємо з Діаною Сергіївною в одній із трьох їхніх кімнат, розташованих у міському центрі культурних послуг (колишній РБК), яка нагадує трохи склад, а трохи – творчу майстерню. Моя співрозмовниця, не перестаючи працювати (готувала до відправки в госпіталь білизну для солдатів, що вже роблять з 2015 року), гортає сторінки дев’ятилітньої біографії їхньої волонтерської спільноти:
– Коли шукала свого сина, багато їздила Україною через Київ. І там посестри з батальйону «Донбас» на початку 2015-го створили волонтерський центр, де плели сітки, примари. Заходила до них, бо в нас був спільний біль, допомагала їм, придивлялася. Коли приїжджала у Володимир, де жили батьки, запитувала, де в нас це роблять. Не знайшла. Тоді й виник задум започаткувати тут подібне. Перші станки для виготовлення армійських речей допомагав робити мій однокласник Віталій Степанович Нагорний, у якого, до речі, на війні – дві дочки, зять, племінники.
Пані Діана показує, як натягують сітку, потім на ній «мережать» смужки тканин. Каже, що техніка не складна, головне – мати бажання її освоїти. Перші зразки захисних сіток, плахт, «кікімор» «з’явилися» в кімнатці бару «Фенікс», яку люб’язно надала союзянка Віра Чайковська-Тарликова. Потім три роки волонтерили в соборі Різдва Христового, де морально і молитовно повсякчас підтримували отці Микола Удуд та Ігор Бігун, який зараз несе капеланську службу.
Але обсяги робіт збільшувалися, кількість людей, готових долучитися до саме такого волонтерства, – теж. Тому завдяки тодішньому голові районної ради Романові Гуку перейшли в одне з районних управлінь. І вже остання прописка з листопада 2021 року – центр культурних послуг, де займають три кімнати.
Моя співрозмовниця розповідала все в деталях, бо це був непростий процес, від якого залежало, як працюватимуть далі. З волонтерського центру реорганізувалися в громадську організацію, де на постійній основі трудиться весь час не менше 60 осіб різного віку і професій. Спочатку приходило багато переселенців. Згодом частина з них повернулася до своїх домівок – йшли нові, і так весь час.
Пані Діана – педагог за освітою, колишній працівник правоохоронних органів, тому, напевно, любить порядок, дисципліну, все в неї має бути зроблено якісно. Під час розмови колеги Діани Сергіївни називали її строгою, але доброю і справедливою.
Спочатку ти виховуєш дитину, а потім дитина виховує тебе
– Працюємо щодня, без вихідних і свят. Тканину закуповуємо, а також її приносять люди. Деяку доводиться перефарбовувати. З ранку до вечора плетемо. А ще зараз почали використовувати такий матеріал, як флізелін. Він хоч і дорожчий, але сітка виходить просто фантастична. Не вбирає води, виходить легша, тому її можемо виготовляти більшу, навіть на 100 метрів. Ще й зроблена з любов’ю і щирими молитвами. Все для того, аби хлопці повернулися живими, – емоційно продовжує жінка.
До слова, собівартість такої флізелінової сітки дещо вища, ніж тканинної, адже сам матеріал недешевий. Його закупили в рулонах, добираючи відповідні до природного середовища відтінки. Усього придбали майже 2000 погонних метрів сировини. Зробити це вдалося завдяки донатам небайдужих, які відгукнулися на прохання Діани Шевчук і долучилися до закриття цієї фінансової потреби. Допомогли міський голова Ігор Пальонка, керівник ТзОВ «Гербор-холдинг» Олег Борбелюк, Олександра Грек, колективи навчальних закладів. Місцева швейна фабрика підсобила в нарізанні тканини смужками, що значно спростило й пришвидшило процес плетіння.
Діана Сергіївна весь час розповідає про тих, хто поруч. Це – працівники й учні педагогічного та агротехнічного коледжів, які вже стали своєрідними філіалами їхньої організації, центру профтехосвіти.
Насамперед з великою вдячністю називає, боячись когось упустити, Тамару Анастасіївну Карпук, Ігоря Анатолійовича Поліщука, Миколу Леонідовича Феля, який зараз на фронті, Ольгу Єрофеївну Ковальчук.
Суттєво допомагають у терцентрі слухачі так званого університету третього покоління. Проходять швидку «школу молодого бійця» – і вперед. Відчутною є підтримка голови місцевого осередку
«Холмщина» Юрія Миколайовича Грицюка, власника магазину «АРМО» Григорія Петровича Мороза й багатьох інших небайдужих володимирчан.
Діана Сергіївна зазначає, що передають свої вироби на передові рубежі через «Нову пошту», військових або волонтерів. На запитання, як часто це роблять, каже:
– Майже щомісяця. І потреба як у маскувальних сітках, так і костюмах-примарах, плащах-палатках не зникає. Бо така обстановка на фронті. Не завжди бійці на передовій мають можливість забирати ті речі, коли рухаються далі. Але ми не втомимося плести. Аби тільки врятувати побільше життів, аби тільки вони поверталися живими! Буває темп розмірений. А трапляється, що оголошується режим «повної мобілізації, повної тривоги» – і всі беруться до роботи.
– Вас війна зробила відомою на Волині й поза її межами людиною. Що спонукало взяти на себе цю нелегку ношу?
– Якби був живий син, я, швидше всього, цього не робила б… Спочатку ти виховуєш дитину, а потім дитина виховує тебе…
Нам важко говорити на цю тему. Діана Сергіївна розповіла, що Андрій закінчив два факультети університету, працював адвокатом у столиці. Й пригадала, як, ідучи на війну з Майдану, казав:
«Прийняв таке рішення – інакше не можу…». Тепер її душу гріють спогади про сина й три державні нагороди, серед яких орден «За мужність», які він встиг отримати за два місяці служби.
Я себе пересилюю й запитую, чи вдалося знайти найріднішого Героя...
– Збіг ДНК – і не більше...
Тут вітаються «Слава Україні!»
– А як сприйняли перший день війни? – цю жінку хочеться слухати і слухати.
– 23 лютого я все помила, прибрала, кімнати зачинила на замки – і пішла. Нічого не передбачала. А зранку дзвонить приятелька і повідомляє, що Київ бомблять. Я живу «у війні» з 2014 року, тому сприйняла цю звістку без істерик і великого подиву. І через деякий час була вже на роботі. Відтоді два тижні прожила в кабінеті, не виходячи нікуди.
Люди були розгублені й налякані. Несли дуже багато всього. Клали на великий стіл, який ми встановили, й бігли в укриття. За кілька днів назбиралися гори медикаментів, теплих речей, продуктів харчування тощо. Цьому всьому треба було давати лад: зв’язуватися з військовими, з’ясовувати потреби, сортувати й відправляти за призначенням. Тут, зазначає, велику роль відіграли так звані «мурашки», які мали все завантажити-розвантажити. Діана Сергіївна на термінову допомогу покликала колишніх медпрацівників Жанну Леонтіївну Шевчук, Людмилу Юріївну Волошинську, Сергія
Васильовича Комарука, Олександра Олександровича Хмеля, Валентина Андрійовича Домашича. Ці люди працювали невтомно і відповідально. Як і всі інші, хто, незважаючи на стан здоров’я, зайнятість, приходив плести сітки на станках, які вимушено поставили в коридорах.
Через якийсь час напруга спала, але роботи не поменшало. І охочих конкретними справами наближати Перемогу, на щастя, теж.
– А скільки ви вже виготовили захисних «товарів»? – цікавлюся.
– Надзвичайно багато. За скромними підрахунками, сіток ми сплели не менше 20 квадратних кілометрів. А костюмів-примар – сотні… А ще – тисячі пар білизни, іншого одягу…
Коли у виробничих цехах бесідувала з волонтерами, серед яких цього дня трудився студент агроколеджу Іван Сивоха, вловила прекрасну атмосферу, яка тут панує. Скрізь витає дух українства: на стінах, окрім численних подяк, і не лише з Волині, картини, у куточках – ляльки-мотанки; на вікнах – витинанки й прапори вдячності, які отримують ці невтомні волонтери від військових підрозділів. До слова, туди постійно відправляють не лише «захисні» речі, а й багато іншого: харчі, одяг, білизну, предмети гігієни. А всі, хто переступає поріг ГО «Крила матері», вітаються не інакше, як «Слава Україні!».
А ще – тут дуже раді візитам отця Трофима з чоловічого монастиря на честь Дванадцяти Апостолів. Коли він приходить, усі на хвилин 15 покидають роботу й стають до спільної молитви.
Коли запитала очільницю, яка всіх добровільних помічників знає поіменно і не перестає їх називати, чи відчуває вона втому людей від війни, то почула:
– Непросто всім. Але куди подінемося? Вважаємо, що ми вже перемогли. Залишилося тільки вигнати того виродка з нашої землі. Інакше всі дев’ять років будуть втрачені. І чи можемо й маємо право забути тих, хто загинув за Україну? Це наша земля, це наша країна – тому збираймо всі сили й робімо те, що необхідно. Інших варіантів у нас просто немає.
P.S. Уже коли матеріал був готовий до друку, Діана Сергіївна повідомила, що «Крила матері» отримали прапор з автографом Валерія Залужного від всеукраїнського об’єднання родин, які втратили рідних на війні, «Єдина родина України».
* Вихід цього матеріалу став можливим завдяки фінансовій підтримці Програми з допомоги та розвитку українських медіа (Ukrainian Media Aid and Development Program), частково профінансованій Міністерством закордонних справ Швеції (Swedish Ministry for Foreign Affairs).
Читайте також:
= «Чому генерал Залужний не стримав сліз»;
= «Ступив на рідне подвір’я двома ногами: поранений боєць з Волині вчиться ходити з новим протезом»;
= «Герой газети «Волинь» отримав «Золотий хрест» від Залужного!».
