«Я повернуся якнайшвидше, і ми будемо разом назавжди».
«Якби не ти, світ був би зовсім інший»: історія для душі
Сигнал будильника розірвав тишу. Даша, не розплющуючи очей, висунула руку з-під теплої ковдри, намагаючись намацати порушника її сну і припинити це знущання. Але будильник мовчав. І напівсонна дівчина зрозуміла, що цей звук, який, здавалося, ставав все голоснішим, видавав телефон. Так само, не розплющуючи очей, Даша намацала мобільний
– Алло, – ледь вимовила вона сонним голосом.
– Привіт. Пробач, що розбудив… Так захотілося почути твій голос…
– Ага, – промовила вона не дуже вдоволено, – я теж рада тебе чути, але хочу спати. Можемо поговорити завтра?
– Так, ми зможемо поговорити завтра. Спи, моя кохана, – сказав Максим і завершив розмову.
«Кохана?!». Тепер дівчина остаточно прокинулась: «Що він таке сказав? Кохана… Навіщо телефонував?». Даша підійшла до вікна. Скло було вкрите крапельками дощу. Зима плакала: погода – не для лютого…
А трохи пізніше зателефонувала мама:
– Донечко, війна…
Саме про це, напевно, їй хотів сказати Максим. А ще про те, що одразу ж піде до військкомату…
Виявилось, що вона – єдина «родичка», котра провідала його. Максим не ризикнув повідомити матері про поранення, пам’ятаючи про
її хворе серце.
Молоді люди працювали разом над одним проєктом. Часто сперечалися, обговорюючи деталі, але часто разом пили каву під час перерви і навіть кілька разів зустрічалися поза офісом. Їм було весело й комфортно разом, могли розмовляти годинами про що завгодно – і це дівчина називала дружбою. Бо хто, як не друг, міг заспокоїти, коли тобі погано? Даша пам’ятає, як Максим в один із таких моментів підійшов, погладив по плечу і сказав: «Тільки уяви, якби не ти, світ був би зовсім іншим».
Тепер Даші здавалося, що це було у якомусь іншому житті. Тільки одне поєднувало з тим життєвим простором: дівчина тепер точно знала, що любить Максима. Відчувала себе самотньою без нього і дуже тривожилася, бо телефонувала йому декілька разів, але він не відповідав.
Робота над проєктом припинилась, керівництво фірми відпустило всіх у довгострокову відпустку, запропонувавши охочим виїзд за кордон, куди тимчасово планували перенести офіс. Даша відмовилась. Вона чомусь була впевнена: коли Максим повернеться, то обов’язково прийде до неї.
Пролетів черговий тиждень. Готуючись до нової тривожної ночі, дівчина поклала поруч із ліжком телефон. Тепер її часто будив сигнал повітряної тривоги з телефонного додатку, але вона чекала дзвінка. Раптом задзвенів телефон. Незнайомий номер. Вона натисла кнопку прийому.
– Привіт. Пробач, що знову розбудив…
– Максимчику, любий. Як же я за тобою скучила! – вирвалось у Даші те, що так довго тримала у собі.
Він був поранений, лежав у госпіталі. Дізнавшись, де саме, Даша поїхала до коханого…
Їй дозволили пройти до Максима, бо назвалася нареченою. На забинтованому обличчі – знайомі очі й усмішка. Даші несамовито захотілося кинутися до нього, пригорнутися. Але, пам’ятаючи попередження лікаря, просто підійшла, взяла за руку коханого. Й цього дотику та ніжного погляду, здавалося, було достатньо, аби відчути тепло одне одного.
– Я тебе кохаю. Полюбив з першого погляду.
– А я думала, що то дружба. Тепер знаю, що жити без тебе не можу…
Виявилось, що вона – єдина «родичка», котра провідала його. Максим не ризикнув повідомити матері про поранення, пам’ятаючи про її хворе серце.
Тут, у госпіталі, він освідчився і запропонував Даші одружитися. Урочистості відбулися прямо в палаті.
Розповісти матері про кардинальні зміни у своєму житті Максим доручив своїй молодій дружині. І вона виконала завдання.
Побачивши у дверях незнайому дівчину, Ніна Петрівна здивовано запитала:
– Ви до мене?
– Так. Маю дещо вам повідомити, – відповіла Даша і одразу попередила: – Дуже хороше…
Як і домовилися з Максимом, вона залишилась чекати його у матері. Саме так з першого дня почала називати Ніну Петрівну. Удвох їм було легше чекати на чоловіка і сина, якого так любили. І це їх об’єднувало.
Максима відпустили на кілька тижнів додому поправити здоров’я… Час пролетів непомітно – і прощання настало так швидко… Даша обхопила коханого за шию і, не відпускаючи, шепотіла про своє кохання. Почувши ослаблий від хвилювання голос дружини, він зрозумів, що вона зупинила своє життя в очікуванні на його повернення.
– Дашо, я дуже тебе люблю, – прошепотів їй на вухо. – Я повернуся якнайшвидше, і ми будемо разом назавжди.
– Тільки уяви, якби не ти, світ був би зовсім іншим, – відповіла вона і відпустила коханого… на війну.
Людмила ШЕЛИХ, «Ваш інтертес».
Читайте також: Однолюб: історія на вечір.
