6-річна донька полеглого Героя з Волині Петра Царика хоче захищати нас, як тато

«Мабуть, ніхто у світі так нікого ще не любив»

Петро Царик познайомився із майбутньою дружиною, коли вона приїхала у його рідне село Заставне погостювати у брата. Тоді вони були зовсім юними: дівчина ще навчалася у школі, а він збирався в армію. Тетяна одразу сподобалася хлопцеві, тому він не гаяв часу й активно боровся за її серце: писав романтичні листи, дарував оберемки квітів, робив усілякі приємні сюрпризи...

– Якось Петрик приїхав до мене додому серед ночі. Розповів, що мама забрала ключі від його мотоцикла, щоб «людей не тривожив», тому він позичив сусідський. Того вечора вперше сказав моїм близьким, що скоро ми будемо сім’єю, – усміхаючись, пригадує жінка.

Тоді вона думала, що так званий цукерково-букетний період закінчиться, коли вони одружаться. Втім, чоловік ніколи не переставав її дивувати, а почуття з часом лише сильнішали. Каже, у компаніях Петро часто казав: «Так, як я люблю свою Тетяну, мабуть ніхто у світі нікого не любив...»

– Не було й дня, щоб ми разом не випили кави. На мій день народження зрізав десь величезний кущ хризантем, сам перемазав торт і дуже хвилювався, що мені не сподобається. То були найсмачніші солодощі у світі... Знав, що я обожнюю червоні троянди, тож часто мені їх дарував. Тепер на них без сліз дивитися не можу, – розповіла пані Тетяна.

Понад усе чоловік мріяв про донечок. Коли народилася старша, Аня, не міг повірити своєму щастю: постійно за нею доглядав, не втомлювався дякувати дружині. Через кілька років на світ з’явилася ще й Богданка. Чоловік катав малечу на санчатах, грав у всілякі ігри, навчав малювати і навіть різьбити по дереву.

– У Петрика був талант. Він міг змайструвати з дерева все. Займався цим професійно. Перша його робота – ліжечко для Анечки. Коли вона трохи підросла, навчив її тримати лобзик, шурупи закручувати і навіть користуватися дрилем, – пригадує жінка.

Багато років пара мріяла разом побувати у Карпатах. Перед війною Петро запропонував дружині втілити плани в життя, втім Тетяна попросила зачекати, щоб діти трохи підросли й поїхати всією сім’єю…

«Після 24 лютого він майже не спав»

Петро Царик пішов захищати Україну ще у 2014 році. Після навчання на Рівненському полігоні воював у найгарячіших точках фронту. Чоловік часто телефонував родині, але додому його не відпускали. Побачити близьких захисникові вдалося після завершення битви за Донецький аеропорт, тоді він нарешті приїхав на ротацію. Згодом почав заробляти у Польщі, звикати до цивільного життя. Втім, після 24 лютого чоловікові знову довелося одягнути військову форму.

Переступивши поріг дому, пані Тетяна вирішила не приховувати від доньок, що їхній батько загинув на війні.

– Він не міг спати, навіть не роздягався. Заспокоївся трохи, коли побудував у селі блокпост. 4 березня 2022-го йому зателефонували з військкомату. Наступного дня поїхав у частину. Я плакала, але він сказав, що не хоче, аби вороги прийшли сюди. Через місяць його не стало, загинув під Ізюмом... – ледь стримуючи сльози, розповіла жінка.

Страшну звістку пані Тетяна дізналася у військовій частині. На роботі почула, що загинув товариш її чоловіка, з яким він пішов служити, тож вирішила довідатися, коли Петро може вийти на контакт.

– Навіть не думала, що мені скажуть, що його вже нема. Востаннє, коли ми спілкувалися, Петрик сказав, що його не буде на зв’язку три дні. Вони йшли у розвідку, але натрапили на добре вкопаних ворогів. Коли приїхала додому, то Петрика вже везли на Володимир... – пригадала жінка.

«Тато ж воскресне?»

Переступивши поріг дому, пані Тетяна вирішила не приховувати від доньок, що їхній батько загинув на війні.

– Діти знали, куди пішов їхній тато, не могла їм брехати. Петрика привезли ввечері, 5-літня Богданка одразу мене спитала, чи можна торкнутися до тата. Кажу: «Так, він спить...» Вона сіла біля нього і сказала, що він скоро воскресне. Анечці тоді було 10, вона настільки замкнулася в собі, що майже нічого не говорила, – поділилася наболілим жінка.

Нині родина робить усе можливе, щоб допомогти дітям оговтатися від втрати. Найважче трагедію переживає Аня, яка досі не може повірити, що тата вже ніколи не буде поруч.

– Ми відправляємо її в табори, де багато дітей, які втратили на війні батьків. 6-річна Богданка активніша, але надто доросла для свого віку. Одного разу йшли вулицею, коли саме їхав кортеж із полеглим воїном, було багато військових і поліції. Ми зупинилися, а вона каже: «Я теж буду захищати». Показала їй на правоохоронців, мовляв, вони також дбають про нашу безпеку. Вона відповіла криком: «То не такі! Має бути військова форма, як у тата!» Дай Бог, щоб коли вона виросте, війни вже не було... – каже пані Тетяна.

У боях за Україну полягли мужні сини Волині

Денис ЛУК’ЯНЧУК – боєць із села Бірки, що на Любешівщині;
Віталій ХАРТОНЮК – боєць із села Здомишель, що на Ратнівщині;
Руслан ЙОРЖ – боєць із села Нові Підцаревичі, що на Маневиччині;
Владислав КСЬОНДЗ – боєць із села Підгайці Луцького району;
Олександр ФІЛОН – боєць із міста Ковеля;
Сергій СЕМЕНЮК – боєць із міста Луцька;
Олександр ЦВИД –  боєць із міста Луцька;
Сергій ГЛУЩУК – боєць із селища Заболоття, що на Ратнівщині;
Богдан КОСТЮЧИК – боєць із села Дубечне, що на Старовижівщині;
Руслан ТОНКИХ – боєць із села Смідин, що на Старовижівщині;
Ігор БЕРНАЦЬКИЙ – боєць із міста Берестечка;
Руслан ІЛЮШИК – боєць із міста Ковеля;
Володимир СИДЛЯР – боєць із села Пальче Луцького району;
Іван ПОЛУФАКІН – боєць із селища Ратне;
Ігор ПАЛАМАР – боєць із села Серхів, що на Маневиччині;
Юрій ХРУПЧИК – боєць із села Бірки, що на Любешівщині;
Микола ДАЦЮК – боєць із села Колодяжне Ковельського району;
Богдан ЯНЧИШИН – боєць із селища Маневичі;
Віталій ПИЛИПЧУК – боєць із села Гута-Лісівська, що на Маневиччині;
Віктор АВРАМЕНКО – боєць із міста Володимира;
Роман ГОШКО – боєць із міста Луцька;
Микола МАРКУСЬ – боєць із селища Локачі;
Павло ПЛІСАК – боєць із міста Володимира;
Юрій СТАСЮК – боєць із селища Голоби;
Сергій МИХАЛЬЧУК – боєць із селища Іваничі (родом із селища  Благодатного Володимирського району);
Юрій АМІРХАНЯН – боєць із села Льотниче Володимирського району;

Читайте також: Президент посмертно присвоїв звання Героя понад 40 захисникам.