Віддала сина росіянам і пошкодувала про це: як українська мама повернула дитину з росії

Найбільша помилка життя

Богдан залишив Харківську область під час російської окупації 27 серпня 2022 року, якраз перед своїм днем народження. Його мама Ольга Усик думала, що три тижні на морі, подалі від війни, буде краще для хлопця, який дуже важко переживав обстріли. Вдома жінка залишилася із чотирирічною донькою та чоловіком. Тепер вважає цей вчинок найбільшою в житті помилкою.

Балаклію окупували 4 березня. росіяни неодноразово бомбили місто з літаків, постраждала і хата Усиків – вилетіла віконна рама, яку чоловік Сергій «зловив спиною», але діти залишилися цілими. Українська влада ніякої евакуації організувати не встигла, а «волонтери», як називає їх жінка, після окупації за вивезення однієї людини на вільну територію правили приблизно 200 доларів. До літа ця такса зросла втричі.

Життя в умовах окупації Ольга згадує з важким зітханням: «Грошей не було, роботи не було. Харчувалися картоплею, яку посадили на городі під обстрілами. Гуманітарку давали, але її не вистачало на сім’ю. Знаєте, як нам російська адміністрація казала? «Ми вам даємо гуманітарку не для того, щоб ви наїдалися, а щоб ви не померли».

... Головне питання, що в Україні ставлять батькам, які відправили дітей до російських оздоровчих таборів, – як їм взагалі на думку спало віддати дитину в рф – в країну, яка напала на їхню державу, щодня вбиває їхніх співвітчизників? «Нехай засуджують. Чесно, я будь-кому рота заткну щодо цього. Ви тут не були, ви всього цього не бачили. Я в той момент вирішила, що так для Богдана буде краще. Я його так рятувала, не росіянам віддавала, а в санаторій, на лікування!» – емоційно каже жінка.

Українська влада ніякої евакуації організувати не встигла, а «волонтери», як називає їх жінка, після окупації за вивезення однієї людини на вільну територію правили приблизно 200 доларів. До літа ця такса зросла втричі.

За її словами, заявок на відправку дітей до росії було утричі більше, ніж місць, тож люди навіть сварились між собою, хто поїде…

За три дні автобуси прибули до дитячого табору «Медвежонок» біля Геленджика – саме з цим місцем у Богдана будуть пов’язані найяскравіші спогади про перебування в росії. «Було море. Були екскурсії, іноді навіть забагато – тільки прийшли, відпочили і знову кудись виводять. По зоопарку водили величезному. Сподобались ігри, квести, їх весь час організовували», – згадує він. Зв’язок з батьками тримали через вожатих: вони роздавали дітям вай-фай з російських сім-карток, а ті набирали Україну по вайберу.

Рівно за тиждень після Богданового від’їзду, 5 вересня, Ольга виїхала до центру Балаклії і стала свідком, як вона сама описувала пізніше, «прикольної картини»: росіяни та колаборанти тікали. 8 вересня до Балаклії увійшли українські війська.

З початку боїв за визволення Харківщини зв’язок з містами, які були під російською окупацією, зник, і протягом двох тижнів Богдан не знав, що відбувається з його родиною. Загалом подібним чином у таборах відпочинку в Краснодарському краї та анексованому Криму застрягли понад 2,5 тисячі українських дітей.

«Я написав про бажання повернутися додому»

На той момент дітям у «Медвежонку» вже організували шкільне навчання. Почувши, що її дитина ходить до російської школи, Ольга спеціально зателефонувала до адміністрації табору з вимогою: історію росії чи будь-які предмети, на яких розповідатимуть про «спеціальну воєнну операцію», її дитині не викладати.

Богдан каже, що викладали лише всесвітню історію і цілеспрямованою ідеологічною обробкою українських дітей не займались. В інших таборах, за свідченнями, було не так. Могли примушувати співати гімн росії, ображати і навіть бити.

Наприкінці вересня до дітей прибув губернатор Краснодарського краю Веніамін Кондратьєв, всім роздали білі аркуші паперу і запропонували написати свої побажання. Дехто попросив грошей чи нові телефони. «Я не просив допомоги. Я написав про бажання повернутися додому, от і все», – каже Богдан.

російська адміністрація погодилась віддати дітей тільки якщо за ними особисто приїде хтось із батьків. Це був довгий, дорогий (близько 800 доларів) і важкий шлях – через всю Україну, потім через білорусь або Литву з Латвією, а далі через пів росії на південь. Деякі матері так і зробили. Богдан згадує, що він дуже заздрив дітям, яких забирали додому. Але для багатьох балаклійських сімей вартість подорожі до Геленджика і назад була непідйомною. Не було таких грошей і в Ольги.

На зиму українських дітей перевезли до санаторію в Єйськ. Богдан згадує: з кожним днем він дедалі сильніше сумував за домом. Після шкільних занять лягав на своє ліжко і вбивав час за відео-іграми та переглядом роликів. «Лежав і думав: що я тут забув? Навіщо я сюди приїхав? Або от прокидаюсь і думаю: хто я?» – розповідає Богдан.

 А Ользі тим часом відключили в хаті за несплату газ. Тож вона вирішила, що назбирає грошей і поїде за сином уже навесні, як потеплішає. Але коли пішла чутка, що дітей, яких не заберуть батьки, відправлять в дитячі будинки, Ольга вирішила не відкладати поїздки. Взяла всі заощадження, які мала, до того ж пощастило, що чоловікові, який поїхав працювати електриком на Захід України, видали авансом кошти, і вирушила 
в дорогу.                                                                                      

«Я думала – не виживу»

Харківська маршрутка зупинилася на естонсько-російському кордоні о 4-й годині ранку 26 січня 2023 року. Всіх пасажирів по черзі допитували співробітники фсб – питали про ставлення до російських військ, де стоять українські війська, чи були раді «визволенню». Але шоком стало, коли вийшов якийсь співробітник і оголосив, що Ольгу в росію не впустять, адже у 2018 році їй поставили депортацію, коли вона там була на заробітках і забула продовжити реєстрацію. «Я думала – не виживу, – згадує свої емоції Ольга. – Я просила, і плакала, і лаялася, і скандалила. А що толку? Стоїть це чмо в окулярах і каже: «Мені все одно, у мене інструкція».

У якій би ж*пі не була Україна, я краще буду тут вигрібати. Щоб була росія тут – не хочу...

Просто з кордону Ольга зателефонувала Богданові: він чекав на неї, відстежував її шлях по карті, кілька разів питав, чи довго ще залишилося їхати. Те, що маму не пустили в росію, стало для нього шоком.

«Вони мене не впізнали!»

Повернувшись до України, Ольга Усик підійшла до розв’язання проблеми з іншого боку. Вона написала звернення з докладним описом своєї ситуації в апарат уповноваженої з прав дитини в російській федерації Марії Львової-Бєлової (саме щодо неї та путіна суд в Гаазі видав ордер на арешт за депортацію дітей). Невдовзі звідти зателефонували й уточнили, чи справді вона хоче забрати дитину. «Я говорю: звичайно, хочу», – каже Ольга. До вирішення питання підключився український благодійний фонд «СОС Дитячі містечка Україна». За словами його програмної директорки Дар’ї Касьянової, вони допомогли повернути з росії 85 наших дітей, і лише у випадку з Богданом Усиком росія дозволила забрати його за довіреністю. Касьянова пов’язує це з тим, що сам хлопчик уже відчайдушно просив повернути його додому.

…Богдан з радісною усмішкою згадує, як повертався поїздом до рідного міста. «Я дивлюся – вже Балаклія. Чекаю в черзі, вистрибую – і бачу маму з бабусею! Вони мене не впізнали! Я перестрибую сходи, перестрибую кількох людей – весело було! І мама мене тільки після цього впізнала. Тому що, уявіть собі, підходить людина й обіймається», – згадує він.

«Вилазить такий смішний, худющий. Ніби як дитина, ніби як дорослий. Розплакалися, забрали його, додому привезли, – ледве стримує сльози Ольга, згадуючи ту зустріч. – Мене досі не відпустило. Перші два дні тільки ходила і дивилася на нього», – додає вона.

За кілька днів до приїзду Богдана Усики переїхали до іншого будинку: їхній знайомий, який вирішив виїхати з Балаклії, поступився їм своєю хатою за символічну плату. Вона світліша і просторіша, в ній немає вибитих і замурованих вікон.

«Раніше я казала, що мені все одно, росія чи Україна – аби не чіпали, аби тиша була. Зараз я хочу, щоб була Україна і тиша, – каже Ольга Усик. – У якій би ж*пі не була Україна, я краще буду тут вигрібати. Щоб була росія тут – не хочу... Вони тут не потрібні. Їм не потрібні люди, їм потрібні тільки землі». 

Святослав ХОМЕНКО, Ніна НАЗАРОВА, bbc.com.

Читайте також: «Мамо, не керуй!»: як домовлятися з дітьми.