Сергій Шевчик (на фото він справа): «Поросята, телята різали – робили тушонки…».
Волинський воїн повернувся із фронту й очолив громаду (Фото)
«Ще навчаючись у школі, я казав, що буду колись сільським головою». І цей задум Сергія Шевчика збувся. Правда, після реформи, пов’язаної з децентралізацією, в його рідному селі Ворокомле Камінь-Каширського району тепер – старостинський округ, який пан Сергій і очолює третій рік. І, як наголошував під час нашого спілкування, у своїй роботі має велику підтримку односельців, завдяки чому й «зроблено багато, а планів – ще більше»
«Хто ви і звідки?»
Перед в’їздом у Ворокомле вирішила сфотографувати промовистий вказівник населеного пункту, який засвідчує його поважний вік. Не встиг редакційний автомобіль доїхати до центру села, як про те, що «хтось незнайомий робить знімки», старості уже повідомили, видно, зателефонувавши, тож він зустрів машину на під’їзді до старостинського округу запитаннями: «Хто ви і звідки?». Звичайно, ми швидко порозумілися, а пильність влади до «підозрілих дій незнайомців» засвідчувала, що ворокомлівський староста – господар, у якого все мусить бути на контролі…
А така риса, як пильність, як з’ясується в подальшому, – ще й професійна. Коли мова зайшла про те, чим займався молодий чоловік до того, як став старостою, Сергій Шевчик сказав:
– О, життя в мене цікаво починалося! Закінчивши школу, вступив до Луганського державного університету внутрішніх справ імені Едуарда Дідоренка – обрав факультет економічної безпеки. Одержавши в 2014 році диплом, за розподілом поїхав на Волинь – в обласне управління внутрішніх справ. А вже звідти – на безпосереднє місце роботи у тодішній Ківерцівський райвідділ міліції. Працював у секторі державної служби з економічної безпеки. Робота була цікава. Все мені, як здається, вдавалося.
Але Сергій Шевчик не затримався там. Його помітили колеги із обласного управління під час відпрацювання одної справи й запропонували перейти до них. Він, хоч і вважав, що зарано було робити такий кар’єрний крок («треба перш досвіду набратися»), погодився. Працював у відділі по боротьбі з хабарництвом та протидії корупції.
– Та скоро почалася реформа, скорочення штату, – пригадує пан Сергій. – Кого залишать? Звичайно, спеціаліста з досвідом – майора чи полковника, а не мене, на той час лейтенанта. Одне слово, звільнився я за скороченням і поїхав додому.
«Другий раз на Луганщину я потрапив розвідником»
Трохи побув Сергій у своєму Ворокомлі – і пішов за контрактом у Збройні сили України. З цього приводу такий спогад:
– Дуже добре пам’ятаю той ранок, коли мені зателефонували із Камінь-Каширського райвійськкомату. Кажуть: «Чули, що ти звільнився. Не хочеш піти служити?». Домовилися, що приїду у військкомат і поговоримо. Поговорили. Я успішно пройшов комісію – і за фізичними даними, й за освітою юриста підходив. Так я підписав контракт на три роки й у складі окремої розвідувальної роти 14-ї ОМБр другий раз у своєму житті потрапив на Луганщину.
Читайте також: «Заслужена журналістка України: «У селі людям нема коли впадати у депресію».
Служив Сергій Шевчик у 2016–2019 роках. Двічі був на Сході України: перший раз – більше року без ротації, другий – місяців сім-вісім. Служба його закінчилася через травму: впав на люк бронетранспортера й пошкодив хребет. Оскільки чоловік має, як висловився, високий больовий поріг, то довго терпів і не звертався до медиків. А коли все-таки припекло, то було лікування, поглиблене обстеження і в результаті – третя група інвалідності. Правда, як уточнив, – робоча.
«У мене зараз дуже велика підтримка в селі»
Саме тоді, коли вже пішов зі служби в Збройних силах України, в житті Сергія сталися переміни. Він одружився. Кохана Олена, яку привіз у Ворокомле із Глинянки, що на Любомльщині, подарувала чоловікові доньку, яку подружжя назвало Вікторією.
– Мабуть, це зіграло особливу роль. Якби не женився, то, певно, й далі б служив, незважаючи на травму. А так уже, як мовиться, осів у рідному селі. Наприкінці 2020 року мене призначили старостою, – розмірковує чоловік і тут же додає: – Я, ще навчаючись у школі, казав, що буду колись сільським головою. Коли був учнем, згодом – студентом університету, то в нас у селі була своя молодіжна компанія з назвою «Петруша» (від перших літер наших імен). Нам хотілося щось хороше зробити там, де живемо. Могли прибрати якусь територію, відновити криничку. І зараз, як я вже став старостою, ці «петрушівці», як і багато інших односельців, мене дуже підтримують у всіх починаннях. Такої згуртованості раніше, за моїх попередників, не було. У межах села ми вже впорядкували багато доріг. Об’єдную мешканців окремих вулиць, де, як бачу, найперш потрібний поточний ремонт. Основне фінансування (а це 70–80 відсотків) – за громадою, а решта – кошти села, самих людей. У когось краща фінансова ситуація, то дає й тисячу гривень, а хтось – сто, двісті, а то й двадцять, і це теж добре. Головне, що ворокомлівці не чекають, що хтось прийде й за них зробить, а самі беруться наводити порядок.
Якщо ми й закупляли щось у своїх людей, то вони віддавали свиню чи теля за ціною вдвоє меншою.
Щодо планів на найближчу перспективу, то старості хотілося б, аби була кращою дорога до села («ви ж їхали, то бачили, яка вона поки що»), котра в підпорядкуванні служби автомобільних доріг області. Надія в нього на те, що таки запрацює проєкт, згідно з яким вона має бути відремонтована. І, нарешті, треба внести зміни до генерального плану села Ворокомле щодо розширення його меж.
– А то люди будуються, – каже Сергій Шевчик, – а зробити документацію на будинок, земельну ділянку під забудову не можуть. Це означає, що в подальшому постає проблема з підведенням струму, з пропискою, оскільки нема права власності, з оформленням субсидії чи якихось інших пільг, що розповсюджуються на Чорнобильську зону. Вирішення питання щодо внесення змін до генплану села, яке тягнеться років п’ятнадцять, ще й нині на початковому етапі, але, як висловився староста, дуже реальному. І це завдяки підтримці Камінь-Каширської громади. Голова Віктор Пась при зустрічі й ознайомленні з тим, скільки це коштуватиме, сказав, що громада покриє витрати.
До речі, підтримку Камінь-Каширської громади у Ворокомлі відчули нинішньої багатоводної весни, коли треба було рятувати обійстя й городи від підтоплення. Міська рада закупила труби, а мешканці села вже своїми силами клали їх і копали канави.
«Люди наші добрі й щедрі»
Війна внесла свої корективи у життя Ворокомля, як і багатьох інших волинських сіл. Із перших днів повномасштабного вторгнення почався збір коштів на Збройні сили України, гуманітарної допомоги і захисникам, і тим, хто постраждав у зоні бойових дій.
– Ми на початках зібрали велику суму грошей, яку передали Камінь-Каширській громаді, а вона вже закупляла для бійців тепловізори, біноклі, а також генератори, – розповідає Сергій Шевчик. – Зараз уже й трудно порахувати, скільки ми відправили вантажів на Схід України. Люди наші дуже добрі й щедрі. Може, не всі можуть грішми поділитися, бо багато хто не має роботи й на заробітки у війну не їздить, а от на продукти з хазяйства не скупляться. Поросята, телята різали – робили тушонки, консерви – м’ясо-гречані та з іншими кашами, закривали сало. Якщо ми й закупляли щось у своїх людей, то вони віддавали свиню чи теля за ціною вдвоє меншою.
Читайте також: «Мама малюка з Рівного, який став донором для трьох дітей, розповіла, як усе було».
Крім того, в актовій залі старостинського округу в час війни запрацював швейний цех, де жінки почали шити для бійців плитоноски. А місцеві жительки, сестри Анна та Ольга Процики, разом зі своєю мамою взялися виготовляти для бійців окопні свічки. Те, що ворокомлівці активно долучилися до волонтнерства, – це і як вияв вдячності односельчанам, котрі поповнили лави захисників. Близько пів сотні чоловіків пішли захищати Україну: хтось – за мобілізацією, а хтось – насамперед атовці – не чекав повісток із військкомату.
– На жаль, маємо загиблих, – з болем каже староста. – Ярослав Краглик і Василь Торчинюк похоронені у Ворокомлі, уродженець села Олександр Зубич – на Львівщині, де жив із сім’єю. На місцевому кладовищі – три жовто-блакитні прапори. Один із них, на честь Василя Шумика, поставили після смерті кіборга, який свого часу захищав Донецький аеропорт, його побратими. Інші два – ми самі, готуючись достойно зустріли загиблих...
Для односельців вони – Герої, які віддали життя за Україну і вписали назавжди свої імена в історію.
Катерина ЗУБЧУК.
