«Одна справа підтакнути сусідці за парканом, а інша – допомогти «підтакуванням» ворогу в соцмережі» 

...вічною наївністю наших громадян

З огляду на професію я – активний користувач соцмереж. Той же фейсбук – це для мене можливість побувати на своєрідних онлайн-пресконференціях у різних громадах, це засіб познайомитися з новими активними людьми, повболівати й порадіти. А буває – і розізлитися. Не треба багато знати про інтернет, щоб розуміти: можливостями соцмереж користується усякий люд, а тепер і відверті вороги. І дуже боляче бачити, як наші люди переказують кошти пройдисвітам, які збирають їх нібито на операції для бійців, розміщуючи вкрадені фото. Або ж виконують прохання тих же аферистів поширювати цей їхній допис чи ставити плюсик. Вони так і пишуть: «Не можете переказати хоча б 20 гривень, то поставте «+» під дописом, а ще краще поширте». У соцмережах діє правило: чим більше осіб вподобало певну інформацію, прокоментувало її чи поширило, тим більше нових користувачів її прочитає.

Під час тривоги фіни не дозволили б одне одному порушити вимоги й не йти в укриття – закон є закон.

Тож реагувати на дописи незнайомців варто дуже обережно, навіть із недовірою: одна справа підтакнути або заперечити сусідці за парканом, а інша – допомагати своїм словом аферистам чи ворогам. А останні, наприклад, невтомно в тому ж фейбсуці підживлюють емоції розпачу і злості, вкидаючи майстерно зроблені інформаційні коктейлі з правди і брехні. Наприклад, поширюють допис про командира, який побив солдата на Львівщині (факт), і фейк про військового з Вінниччини, якому командир нібито завдав три ножові поранення. Напівправда і напівобман. Насправді той воїн із Вінниці, як визначив один із читачів за фотографією, загинув на війні від рук росіян. Завершується допис запитанням: «Як свою дитину відпустити на війну, як там таке робиться?». Кому вигідно, щоб ми боялися і ненавиділи своїх же? Відповідь – на поверхні. Між тим багато користувачів активно бідкалися, розносячи той допис далі. Натомість мали би поскаржитися там же у фейсбуці на розпалювання ненависті. Наша наївність – наша біда.

...як та Україна тримає, немов магнітом

Довелося поспілкуватися з колегою й подругою, яка з дітьми років чотири тому виїхала у Фінляндію. Сама вона – мешканка Севастополя, однак ще до окупації росіянами Криму переїхала працювати до столиці. Тепер приїздила у Львів залагоджувати справи з документами. Коли розмовляли з нею телефоном – її голос бринів від захоплення. Вона буквально купалася в радості з того, що  вдома, радіючи такому дріб’язку, на який багато хто з нас і уваги не звертає. «Це тільки українці здатні заговорювати до незнайомця, коли хочуть поділитися якоюсь емоцією! – захоплено оповідала вона кілька щойно побачених сцен. – Ось чоловік, який кудись простував вулицею, зупинився й став щось розповідати жінці-двірнику, а вона згідливо кивала головою. А то жінки, які скупчилися перед світлофором, за хвилину очікування уже щось доводили одна одній про ціни. Ти не розумієш, як це прекрасно! Коли в себе, у Фінляндії, виходжу з під’їзду будинку, мої сусіди намагаються вдати, що дивляться в інший бік. І поміж собою поводяться так само. У кожного свій святий простір. Та і я розвертаюся в інший бік з малою, щоб не зіткнутися ні з ким: вона в мене примхлива, то ще повідомлять поліцію, що я погано справляюся з батьківськими обов’язками. Вони дивні». А головне, казала подруга, що в Україні вона насолоджується відчуттям свободи: «Тут тебе не контролюють, не наглядають. І нехай, коли важко, ти маєш сам якось справлятися, до тебе державі байдуже, але в цьому – і насолода! Бо там, якщо ти отримуєш соціальну допомогу, то маєш звітувати за кожну покупку. Уяви собі, як це стояти в супермаркеті і думати, як я аргументую, навіщо купила цю річ! Тотальний контроль». Одночасно колега зауважила, що під час тривоги фіни не дозволили б одне одному порушити вимоги й не йти в укриття – закон є закон.

Оксана КОВАЛЕНКO.

Читайте також: Лілія обрала шлях Воїна у 14-ій волиньскій ОМБР. І стала навіки Героєм...